Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Та найтяжчим було те, що не могла нікому виказувати своїх почуттів. Нікому. Ніхто не знав, як чулося їй у тяжкі й довгі осінні ночі, найпаче ж напровесні... Хіба що покоївка Смілянка трохи здогадувалась, помітивши підпухлість під очима чи подряпані груди. Князя-мужа ніколи не бувало вдома — то на полюванні, то на полюдді, то в походах. З нею завжди лишались самотина, діти і держава. Ота велика Країна Руси, яка постійно потребувала господарського ока і дбайливих розпоряджень.

За цими клопотами ховала жіночу самотність і журу. Про себе думати не дозволяла. Навколо неї було чимало мужів, таких як Степко Книжник, які воліли б віддати за неї життя. Від них вона приймала поради, але не помічала їхньої відданости. Так було їй легше. Таким здавався їй спочатку і воєвода Щербило. Часто пригадувались їй його слова про відданість руській княгині і руській землі. Відчувала, що в тих словах було сказано більше, ніж він сказав. В душі гордилась собою. Скупий на слова і такий жорсткий муж, який колись досяг великого владарювання над владною бояринею Гординею і який владарював у Києві після Олега, кидав під ноги їй свою вірність!..

Щось потім сталось. Похід, хвороба — і якесь ніби суцільне збайдужіння до неї. При стрічах очей не ховав, плечей не опускав, але в погляді з'явилось щось величне й непідступне. Дивився на неї і немовби крізь неї.

Її це ображало. Ба, навіть обурювало! З якою ж легкістю відрікся від своїх великих слів і від її слави. Чи, може, ховався душею від неї за ту свою випадкову відвертість. Знав-бо, руська княгиня для нього недосяжна!.. Ольга губилася в здогадах. Більше стала молитись і сповідуватись перед іконою Божої Матері. Та чим більше сповідувалась, тим загадковішим ставав для неї воєвода Щербило, тим далі він віддалявся від неї. Тоді в її серце прийшов розпач. Життя її вже минало, нічого вже не обіцяло їй для втіхи душі й тіла. Тяжка, велика обида пригнічувала її і зістарювала не по літах...

І ось ця вкрадлива весна знову легковажно пурхає по Києву. І знову в душі вдарили тривожні дзвони — дзвони найбільшої втрати: справжнього кохання воєводи Щербила. Чого хотіла княгиня? Сама не знала. Він не міг бути їй ані мужем, ані коханцем. На те не мала права. Але без нього у неї закривався світ ув очах. Без його відданости, прихильности, без його погляду й голосу... без його присутности. І чим далі він віддалявся від неї, тим більше від неї віддалялось життя. Їй нічого не треба було. Часом хотіла покинути і свої палати, і тривоги за дітей та державу. Десь би заховатись в пущі, в снігах, серед дрімучих сосен і нелукавих звірів — і розчинитись десь в безодні землі... Хто вона на цій землі? Лише миттєвий спалах іскорки в світах. Ніхто її щиро не оплаче, ніхто не затужить. І що світові чи людям до неї, до її пристрастей ї любови? Вона створена страждати так, щоб цього ніхто не знав. І створена — щоб владарювати. Вона ж не хоче ні того, ні того. Хоче бути простою, звичайною, дуже звичайною жінкою, для якої відкриті всі радості серця і свято душі... О, як бунтувала в ній сильна й пристрасна жага жіноча! І володарка, яка сиділа в ній — спокійна, розважлива й відважна,— нічого не могла вдіяти, не могла накинути на ту бунтівницю вуздечку смирення...

Тоді княгиня падала на коліна перед іконою Божої Матері з дитям на руках і била доземні поклони. І кликала-накликала ця сильна, могутня слов'янка на свою сивіючу голову болісті і старость. Не могла далі терпіти мук нерозділеного таємного кохання. Поможи їй, захиснице жіночих сердець і жіночих доль, Мати Великого Спасителя людського!..

Не спала ночами... Ранок починала з того, що обмірковувала, чим би привабити до себе клятого воєводу. Кликала до своїх палат.

— Маєш нагороду від князя, воєводо. За чесну службу.

— Невеличкий шмат лісу й кілька сіл за Десною. Як ти на те?

Воєвода чемно і щиро кланявся — дякував. Але погляд своїх очей ховав, не ловив її допитливого позирку.

Іншим разом вона віддала йому села і селища по Стугні. Знову кланявся, дякував — і дивився крізь неї. Вона перестала його розуміти. Якийсь страх увійшов у неї. І спрагле жадання перемогти його відчуженість. Здобути перемогу над ним стало смислом її життя. Ладна була все віддати цьому байдужому до неї воєводі, вознести його на вершину слави, щоб почути його щире слово і вдячний людський погляд, сповнений любови. Отої любови, що сходить тільки з Неба. Назавжди.

Тисяцький Щербило ішов до палат княгині з великою тривогою. Ішов на поклик своєї володарки, та мав і нагальну справу. Вранці прибіг з-під Іскоростеня старший мечник князя Претич і передав: нехай-но воєвода чимскорше збере молодшу дружину і йде йому в поміч на полюддя. Князь, мовив, завернув у деревську землю, де вже Свенельд забрав од людей багацько добра. І люд деревський зворохобився. Либонь, починається повстання! Чи не сталося чогось із князем? Пішов же у той розтривожений ненавистю бджолиний рій, коли б в очі князеві не вжалили!.. Чи не трапилось з ним якої біди?