Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Лишень опівночі Велина дозволила витягти воєводу з тої купелі і закрутити тіло мокрим рядном. А зверху накидати кожухів. Сама знеможена звалилась на лавицю. Наказала соцькому на ранок приготувати ще напару — уже з інших трав. І так було три дні і три ночі... Аж доки схудлий, вимочений у напарах воєвода не розплющив повіки. Перше, що він побачив,— напружені очі якоїсь жінки. І поруч здивоване обличчя свого Дерев'яки. Знову перевів погляд на обличчя цієї жінки. Ніби десь бачив, ніби щось було знайоме в ньому.

— Як ім'я твоє, жоно? — кволо спитав. Вона мовчала.

— Як ім'я?

Жінка поклала палець на свої уста: — Тс-с...

— Це Велина, господарю-пане... з Іскоростеня,— повідомив Дерев'яка. Авжеж, це та сама деревлянська відьма-відунка, що людей з того світу витягує.— Ледве розшукав, через сина її, Могуту. Ото удвох ми й привезли її до тебе. От вона й виходила тебе, вимила з тебе печенізьку отруту! — Дерев'яка радів і плакав від радости. Він ще не вірив у порятунок свого воєводи. Потім кинувся до ларця, де стояли срібні й золоті чаші воєводи, згріб їх у пелену і простяг відунці:

— Візьми, Це тобі за воєводин рятунок. Він же тепер житиме?

— Житиме, Але навіщо це мені? Мені нічого не треба...

— Він сам сказав — віддати все за його порятунок. Ти ж його порятувала...

— Хтозна, чи радітиме він цьому порятунку. Але я це роблю не за мзду.

— А як?

— Отак! В ім'я спасіння... Чи є в тебе щось поїсти? Хоча б шматочок хліба...

Він тоді згадав, що відунка всі ці дні і ночі нічого в рот не брала, навіть води...

— Я зараз... пошукаю!..

Велина підняла з підлоги свій спорожнілий міх, низько натягла на брови темний убрус, вклонилась виталищу і нечутно вийшла. Вийшла — і ніби розтанула...

Коли Дерев'яка повернувся з шматком шліба і сала та з цибулиною, її вже не було тут. Почув слабкий голос воєводи:

— Де Веселина?

— Відунка ця? Вона Велина, мовили. Десь пішла.

Воєвода знову заплющив очі. Так, це була його Веселина. Вона вдруге подарувала йому свою любов і... повернула життя... Чим же він віддячить їй за цю пожертву? Чи буде до кінця своїх днів носити в собі той гріх перед нею?

А, певно, прощення йому не буде ні від кого. Та любов її — то дарунок Неба, і стрічається вона людині лиш один раз на життя. А він розіп'яв ту любов на хресті марнослав'я... Тож, мабуть, справжній суд йому буде потім. Тепер вона повернула йому життя, щоб згодом перетворити його в пекло.

Веселино, навіщо?..

* * *

Він віддав її розп'яттю, а вона порятувала його від смерти. Усе те було з волі Неба. Бо з Неба приходить і любов і помста. З Неба ж прийшла до неї і та чародійська сила зцілення. Допомагала усім страждущим безвідмовно — бо це була воля Неба. Веселина давно осіла в деревській землі і почала нове життя. В ній воскресла якась зовсім інша людина. І зовсім інакше життя почалося відтоді. Не захотіла мати свого давнього веселого імені. Навіщо воно їй, коли вона ніби несе на собі якесь прокляття. Хай буде Велина. Якийсь шмат від колишньої Веселини і від колишнього покаліченого життя. Деревляни прийняли її як свою, хоча поза очі більше називали відункою або відьмою.

Зникли в небутті Веселина і всі її муки. Вибрала собі, за тутешнім звичаєм, названого сина — отого цибатого Могуту. Кожна жінка повинна мати свого сина. Коли не було своїх — можна вибрати в селі будь-якого хлопця чи молодика і стати йому названою матір'ю, леліяти його, допомагати в господарстві, ростити його дітей.

Сталось так, що Велина-відунка вигнала нечисту силу із новозбудованої хати Могути. Тоді молодик на радощах, що вже худоба не дохне в його дворі, привів їй телицю. Вона ж відвела худобину назад. Придивилася до молодого господаря і його жони та й попросила бути їй названим сином, а самій стати йому названою матір'ю. Честь велика упала на Могуту!

З того часу від неї відступила самотність. Ніби нова любов зійшла на неї з небес. Що не робила, чого не набувала — все тепер було для сина, для Могути, для його жони. А коли в нього ще народилося двоє діточок — дівчаток, то вже більшої радости для неї й не треба було. Одне точило її душу — не судилося чародійці-відунці тихого життя і навіть спокійної смерти.

Небо подарувало їй чаклунську силу — і вона покірно її прийняла. Во благо людей все й робила. Але знала, що за цю силу її чекає жорстока розплата — це буде вже по смерти, коли вона потрапить у безодню. Там на неї чекали пекельні катування, як і на всіляких чародіїв. Бо, як мовлять свідущі, сила чародійства неодмінно з'являється у людини від Чорнобога, від його чорного племені. І хоч відуни користають нею для блага людей, все одно по смерти мусять віддати Чорнобогові борг — віддати йому свою душу, Смерть Морана, яка забирає душу у чародіїв і віщунів, зелениць і знахарів, довго катує тіло людське, щоб відібрати ту душу з усіма знаннями й уміннями, щоб зникли краплинки відання!