Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Та ба! Коли був здоровий — усім потрібен, а тепер, коли тяжко хворий, забули всі його на святі власної перемоги. Ділили між собою багату царгородську данину і набутки, що дістались після другого походу на ромеїв, веселились й упивались медами і собою. Навіть княгиня. А він!.. Як тремтів. душею перед її безпорадністю! Як пильно стежив за ізрадцем боярином Дудком та зловісною Гординою, котрі полювали на самотню княгиню, яко мисливці на звірину! Ніхто не знав і не дізнається ніколи вже, як страждав гордий воєвода від її ясного, осяйного погляду очей, що відбивали синяву неба, від поруху її тугих вуст, які були все ще свіжими й тугими, хоч у кутиках зрадливо засіли дві гіркі глибокі борозенки. Він їх навіть не помічав. Знав її обличчя від юних літ. Так і лишалась для нього золотистою легкокрилою пташиною. Всевладна Гордина спочатку вивищувалась над нею своєю палючою яскравою красою, гострим слівцем, владною рішучістю і владою, яку вона перебрала від Олега.

А княгиня була інакша. Тихо одцвіла, як пишна яблунька, й стала міцним деревом із соковитими яблуками. Нелегке князювання її, скроплене отрутою, постійна напруга зробили її тепер стрімкою, гострозорою, у словах повільною і скупою. Лише під пшеничними віями дуже рідко несамохіть змигне щось таке щире, жіноче. Але то — лише невловима мить. І її вона віддавала Степкові Книжнику, коли той був ще живий, тепер те віддавала пам'яті про нього... На воєводу ж завжди дивилась спокійно, суворо або м'яко, але все ж без спалаху. Проте з ним щось скоїлось після того, як Гордина захотіла позбутися його всевладности. В княгині він ніби зустрів уже знайоме відчуття, яке колись так тішило його там, на росяних луках, ще в юні роки. Тоді була з ним поруч Веселина і її відданість — неприхована і щира, і її любов, яку вона дарувала просто, як небо дарує тепло людям. Та хіба поціновується те, що доля дарує людині задарма? Хіба хто подякував сонцю, що воно щоденно світить, що воно приводить людям день і дарує життя?

Йому, Щербилу, як і всім, не спало таке на думку — подякувати світилові, що воно є. Йому це було нецікаво, а цікаво інше — взяти те, що було недосяжним і забороненим для нього, простолюдина, взяти,— щоб відчути свою вартісність і рівність із найвищими володарями. Так було у нього з бояринею Гординою. Досягши свого, видряпавшись на ту скелю людської вищости, де стояла сама всевладна бояриня, молодий воєвода по-іншому поцінував світ і себе. Побачив по-іншому й свою кохану, яка використала його прихильність для свого утвердження — й відкинула отрутою... Тоді він опинився несподівано поруч із княгинею. Удвох вони вистояли проти самовладного київського боярства, проти підступного віроломства пресвітера і його братії, проти безчесної підозри князя Ігоря.

Так, вони вистояли удвох, але завдяки, тільки завдяки його прозірливості й трудам. Він, колишній простолюдин, урівнявся розмислом своїм і став поруч із княгинею! Він тримав її стіл і владу її князя-мужа своїми мечами!.. Хіба він не міг розраховувати на її любов? Чи хоча б на щиру людську подяку?.. Але його вже не помічали, бо він зараз хворий і не міг бути таким, як був. Його просто викинули зі свого життя ті, кому він не шкодував свого власного! І нічого йому тепер не лишається, як безвісно померти на самоті...

І ось він помирає. Він знає, що за його давні гріхи на нього чекає тяжка розплата і за Веселину, і за повсталих киян... Але що робити? Він не хоче помирати. Так, не хоче! Хоче піднятися в силі і гукнути на повні груди:

— До ко-о-не-ей!

Хоче почути сполохане іржання в стайнях, і тупіт ніг його мечників, і брязкіт кольчуг та мечів. І хоч на мить хоче побачити здивоване обличчя княгині, яка забула за нього у чадному вихорі свого торжества. Він хоче постати перед нею раптово! — грізний і величний — і своїм мовчанням, своєю німотою нагадати їй, кому вона завдячує своєю величчю. Кому завдячує, що її дім, її діти у спокої, що вони мають будучину.

Як би хотілось йому, щоб тої миті в її очах майнуло каяття жінки... Звичайне людське каяття, що поруч неї не він, не сивоголовий крутоплечий воєвода Щербило, цей вдатний собою і мудрий простолюдин, а якийсь недолугий, сірий варяжисько...

Авжеж, коли б він був боярського роду, не лежав би нині отак, забутий усіма. Поряд би крутились бояри і боярині, а князь із княгинею прислали б гінця запитати: чого потребує помираючий воєвода?

До нього ж, простого челядина, ніхто не йде і нікого не шле ні від князів, ні від бояр, ні від простолюддя, з котрого вибився так високо, що лише заздрість і зненависть висіялись услід його стежці між тими простолюдинами,