Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Ігор скликає бояр, воєвод, старшин ратних. Розстеляють для князя і радців один килим, для послів — другий. Їх п'ятеро. У довгих сорочках із багору, бісером і золотом розшитих, на плечах багрецеві окрили, м'які взувачки із зеленої хзи.

— Се боляри царя Романа,— тихо шумить пошепт над руськими ратниками. Посли тримаються пліч-о-пліч, ніби бояться, що окремо будуть прострелені тисячами зіниць, що націлюються на них із товписька ратницького табору. Ось посли знімають шапки, низько вклоняються, спочатку до воєвод, потім — нижче — до князя, а далі ратникам, що завмерли в цікавості.

— Від царя Романа, княже, слово тобі принесли.

— Кажи! — гукає з нетерпінням князь до бороданя, що перший заговорив.

— Мовив Роман: не ходи, княже, до Царгорода, а візьми, княже, руську данину, яку мав Оскольд і яку мав Олег. І додам тобі, княже, ще до тої данини,— так сказав Роман.

Князь дослухав, повернувся до воєвод і ратників.

— Що робитимемо, дружино? Чи згодимось на слова царя Романа, чи підемо, як задумали?

— Треба ще подумати. А отсі набутки, що ми їх мечем надбали, хай нам лишаються також!

— Краще підемо та заберемо все, що захочемо, а то цар обіцяє, а що дасть? Він усе віддав уграм!

— По Оскольдовій харатьї хай і віддає. Як Олегу колись.

— Пощо долю спокушати? Забули отой вогонь пекельний? Захотілось у пекло знову? Коли цар обіцяє, чого ще хотіти. Не бившися, матимемо і злото, і срібло, і паволоки!

— Правда — все будемо мати задарма. Без краплі крові. Що вона у нас — водиця?

— Згоджуйся, княже, на слова царя!

— Згоджуйся!.. Згода!..— розхвилювалось товписько ратних людей. Бояри і воєводи також згідливо закивали головами, щось говорили князеві. Тоді Ігор сказав:

— Моя дружина і рать уся пристає на слова царя Романа. Хочемо мати свою данину по харатьї і ще зверх того жадаємо на кожного воя і злота, і срібла, і паволок...

Посли збилися докупи, почали перемовлятись. Старший, чорнобородий, ще раз вклонився усім:

— Чекайте нас тут. Буде вам усе, що хочете. І те все запишемо в нову харатью. За звичаєм.

Усе так і сталося. І скоро Ігорева рать, обтяжена добрами, повернулася до Києва. Лодії, човни і довбанки доверху були навантажені даниною і дарами грецької землі. Посувались вгору проти течії Дніпра повільно й важко. А назирці за руською раттю йшла берегом печенізька орда. Ромеї обдарували і їх. Але в чужих руках кусень хліба видається більшим. Біля Хортиці, як водиться, коли почали вивантажувати лодії і ставити на волоки, сталася сутичка з ординцями. Кілька стріл долетіло і до князя Ігоря та його отроків. Одна з них уп'ялася в плече воєводи Щербила...

Та все добро доправили до Києва цілим.

Скоро до стольного руського града прибули і нові посли — укласти мир з русами. А з Києва до Царгорода пішли руські посли в числі п'ятдесят і один муж. Написали вони нову харатью: «…Ми од народу руського посли й купці... послані Ігорем, великим князем руським, і всім князівством, і всіма людьми руської землі, і ними заповідано нам обновити давній мир, розладнаний од багатьох літ ворожнечолюбцем дияволом, який ненавидить добро, і утвердити дружбу межи греками і руссю...»

З цією харатьєю руські посли пішли до Царгорода, до царя Романа, щоб узяти від нього присягу на вірність. І взяли ту присягу у святій Софії Царгородській.

А другого дня після цього, коли руські посли вже збиралися вертати додому, їх настигла страшна новина: царя Романа вже немає! Його повергнуто з імператорського престолу! Зірвано з чола золотий вінець! І це зробили не чужаки, не люті ординці, не вельможі чи полководці, його власні сини — Стефан і Костянтин. А старший синок — Христофор, якому Роман передав гвардію, допоміг відвезти розвінчаного батечка до... монастиря!..— на острівець Проте...

Настав кінець гордому гласу Романовому!..

Доки повергнутий Роман приходив до тями від тої підступної дії власних синів, руська сольба почала домагатись присяги від Стефана і Костянтина. Нові царі пильнували один одного — хтось когось мусить знищити першим! Відповідно до закону віроломства, за кожну підступність треба платити життям. Нові царі шукали опори й підтримки всюди — їм був потрібен мир на всіх чотирьох сторонах їхньої землі, мир і поміч. Тож відразу погодились присягти русам дотримуватись цієї харатьї. І згодились дати пільги і на пошук челяді, і вільно торгувати купчинам, і вільно ходити в гирло Дніпра, і на Білобережжя, і на острів Єлферія, тільки щоб не зимували там і щоб у корсунській стороні не захоплювали ромейських володінь... Ще говорили в харатьї, щоб руський князь не пропускав чорних булгар в їхні землі... Мудра думка Романа, щоб руками русів стримувати натиск ординців на імперію, була правильно поцінована зрадливими синами. А ще нові царі зажадали від руського князя, аби послати руських воїв до них. Сумнівались, мабуть, що зможуть утримати свою владу лише золотом...