Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Але що скаже князь-муж? Щоправда, він не збирається віддавати керма синові, марить про новий похід на Царгород. І тоді буде пізно родичатися з могутньою імперією... Гірко на душі...

— Але ж, княгине... Царгородські імператори не дозволяють давати царівен і царевичів іншим країнам. Не дадуть і нам царівни. І після того, як Ігор грабував їхню землю?.. Ні, не дадуть, княгине... Кажи, куди ще можна поїхати?

— Тоді... може... в Угрію. В Болгарії — там Сурсубул клятий... Туди не можна.

— І я так гадаю, княгине...

Княгиня клопоталася — треба якомога швидше рятувати Гліба! Доки він ще не пішов у ченці, вона умовить його взяти шлюб...

Григорій, як міг швидко, по-старечому почовгав до стаєнь. Він був щасливий — повернув довіру княгині. Тепер має стати на двобій з варягами і за Святослава. Скидається, що саме Святослав буде переємцем князя Ігоря...

Але чому Угрія? Чому княгиня вибрала саме Угрію? Нова держава на Подунав'ї змусила себе визнати усіх відразу, її боялась Болгарія і Ромея. Коли Угрія стане соузницею Руси — Київ зможе диктувати і Царгороду, і Преславі. О, так! Він розгадав! Мудро робиш, княгине Ольго!.. Далеко вперед дивишся!..

Тим часом княгиня бігла до терема Гліба. Вона мусила бачити його зараз же.

І побачила. Княжич сидів за столом, читав товсту книгу, яку приніс із Преслави. Побачив матір, шанобливо звівся, пішов назустріч. Чемний, спокійний, уважливий — і собою ж який гарний! Оця кучма золотисто-рудого, аж бронзового волосся, невеличка, закучерявлена кілечками борідка — ну викапаний тобі молодий батечко його! А тільки в горіхових райдужках навколо зіниць не легковажна бездумна сваволя, а тиха мудрість. Господи, йому ж лишень сімнадцять літечок, а виглядає як поважний володар!.. От де справжні володарі, вони таки не робляться, вони — народжуються!..

— Сину, це правда? Ти відмовляєшся від столу?

— Правда, матінко-княгине. Мені не подобається тримати в руках меч. Краще книгу!

— Що ти!

— Увесь світ мені відкритий в тих книгах. Уся мудрість світу мені служить.

— Хто ж сяде на батьківський стіл тут, у престольному Києві? Ми стільки трудів своїх поклали...— Ольга ніби одним поглядом охопила усе своє напружене життя в Києві і могла б іще додати, що не лише багато трудів, а й боротьби і людських жертв віддано за утвердження її мужа і її в цій державі — Країні Руси.

— Хто сяде? Мій братець Святослав,— одказав Гліб.

— Він же... він...— хотіла сказати — варяжин, та ще й бундючний варяжин росте з нього під рукою Асмуда, Але тільки кинула недоречне: — Він ще малий.

Гліб немовби почув недоказане матір'ю, усміхнувся кутиками очей і спокійно одказав:

— То не біда. З малих завжди виростають великі.

— А що ж ти сам хочеш робити? Чим жити?

— О, я багато чого хощу. І содруги мої так само... Хочемо поставити багато храмів пречудесних, в них завести схоли. Щоб християнство розлило тут світло спокою душевного і знань. Хіба це не велика праця — стати просвітником свого народу?

— Велика, мабуть...

— Знаєш, що я побачив у Преславі? Дивна і гірка доля болгарського царя і всієї країни. Ніхто не дбає про душу народу. У церквах грецькі священики, вони сіють невіру у болгарського царя... у болгарського митрополита... у будучину болгарської землі. Ніхто вже не згадує ні в проповідях, ні в книгах великого Симеона. Повсюди ґречини насадили стяжання і користь...

— Ні, народ мусить мати своїх пастирів, мамо. На Руси мають бути руські священики, не гречини!..

Ольга сіла за стіл і заплакала. Яку гірку правду розгледів її син і як може вона заперечити його святе поривання!.. Це правда, це вона й сама бачить, коли в народу відбирають його велике минуле,— народ мізерніє, знесилюється його подвижницький дух...

Коли народ забуває своїх великих пращурів і своє слово,— забудуть і його . Сійте ж, сини мої, свою правду у свою ниву. Розорюйте ж свої перелоги, сійте велике — і воно вродить величчю!..

Не може вона, мудра київська княгиня, забрати у свого сина його найбільшого багатства — мрію і жадання стати сівачем величі.

Поможи ж йому, Мати Божа, во дні його скрути і во дні його подвигу!..

* * *

На порозі князевої ложниці блискавкою вдарили слова київського тисяцького:

— Княже, дунайські угри всією ордою посунули на Царгород!

— Звідки відаєш? — схопився з ліжка Ігор.

— Щойно прибули на подільське торговище гості з Риму. Оповіли, що угри ті з мечем пройшли землю болгарську, а нині, певно, вже під стінами Царгорода...