Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

— Святослава хочу охрестити. Приведи увечері до церкви Іллі.

— Княгине! Не роби цього! — злякався вихователь-дядько.— Святослав ще дитина, він мусить Бога сам собі вибрати. А ти силуєш його волю — не по-божому це. Гріх береш на душу, княгине.

— Але ж він має бути захищений покровом Божим.

— Він і є під захистом наших старих богів — Тора і Перуна.

— Це ж неправдиві боги, Асмуде.

— Послухай старого воя, княгине,— впевнено почав варяжин.— Я вірно служив і служитиму князеві й тобі. І твоєму сину буду вірним до самої смерти. Я ж його випестив, як своє власне дитя. Він мій син і виучень. Але не боги тримають людину в житті — а сила душі. Опертя на свою волю і своє слово — і на власний меч. Чи не однаково, хто дає їх? Святослав серцем увірував у Тора і Перуна. Хай вірить. Головне ж — він має вірити в себе, в свою правду Як володар.

— Я не знала, що ти, Асмуде, і філософ. Тільки не християнський, а поганинський. Але ти повинен зрозуміти, що я хочу, щоб мій син став іще й володарем і будівничим будучини, а не лише добрим воєм.

— Княжич Гліб старший. Він і буде володарем цієї країни. А Святослав мусить завоювати собі землю, як те зробив його дід Рюрик. Він має бути добрим воєм, княгине, повір!

— Рюрик нічого не завоював, ти забув. Рюрика покликали добром. А він уже потім зламав своє слово. Олег довершив його криваву справу.

— Може, й так. Та коли б не це, Ігор не сидів би князем у Києві, а ти не була б княгинею... І не дбала б тепер про своїх переємців.

— Ти кажеш правду. Але ж забув, що Святослав і Гліб — мої сини. Я ж християнка, за моєю спиною велика християнська держава Болгарія. Хто знає, чи не доведеться моїм синам колись дбати про її долю.

— Якщо й доведеться, то будь певна, зробить це той із твоїх синів, хто міцно триматиме меч в руках. Повір мені, княгине, у твого Святослава — майбутнє в мечі...

— Болгарія ж — християнська земля. Народ прийме там тільки володаря-християнина.

Асмуд подумав. І все ж:

— Спочатку треба країну завоювати, а потім уже давати їй господаря.

Ну що вдієш з цим варяжином? Рече ніби й правдиво. І вона сама знає, що сила меча — у світі нинішньому — вирішує долі країн і народів. Зрештою, хлопчина ще малий. Можна й зачекати.

— Гаразд. Зачекаємо, Асмуде...

— Іще одне, княгине...— Асмуд якось незвично схилив у поклоні свою буйну сиву голову на бичачій шиї. Вкрадливо, яко шкідливий пес, глянув на Ольгу.— Прошу твоєї милости.

— Про що?

Цей добрий воїн мав би просити милости у князя.

— Хощу двір собі поставити на Горі. Яко й інші значні люди.

— Чого ж, місця тут достатньо.

— Я тільки оту місцину хочу, щоб ближче до княжича Святослава... оту, де нині твої здателі камінь почали класти.

— Там буде моя кам'яна церква, святої премудрости Софії. Візьми собі землю біля Києвих воріт, побіля Бабиного Торжка.

— Боярин Мстиша Свенельдич уже забрав її собі.

— Свенельдич? Кого ж він просив?.. Ну, тоді вибери деінде. Де захочеш.

Ігореві варяги все більше тепер бояряться, хапають, де найліпша земля, ставлять тереми і двори. І цей Свенельдич — ще не встиг боярську гривну одягти, а вже в Княжу Гору вростає...

Пресвітер Григорій був украй здивований. Пощо така мудра княгиня піддалась на вмовляння Асмуда? Пощо відклала хрещення? Як виросте, зовсім зваряжиться, до віри Христової не навернеш...

Ольга мовчала — адже вона не хоче сваритися з варягами Ігоря. Та в неї є іще один клопіт.

— Як гадаєш, отче, де будейо брати невісту для Гліба?

— У християнських володарів, гадаю.

— Мабуть, треба нам уже кудись сольбу слати. До Болгарії чи до Угрії. У них і просити будемо невісту.

— Гліб мовив, що хоще стати священиком, знаєш це?

— Не знаю.

— Не хощу, каже, бути володарем київським.

— Леле! Біда...— від несподіванки християнка-княгиня звернулась до старої богині слов'янського племені полян Лелі, захисниці дітей і всіх бідуючих. Григорій насупив брови, але промовчав.— Правду мовиш? Не переплутав?

— Істинну правду,— перехрестився пресвітер. І додав; — Сказав мені, що не буде брати шлюбу ні з ким, піде в ченці.

— Того не може бути!

— Кажу ж, що мені сам сказав. І хоче бути священиком у соборній церкві Іллі.

— То не княже діло! — розсердилась княгиня.

— Я так само сказав йому,— зітхнув Григорій.— А все виною був отой Степко Книжник. Занапастив хлопцеві душу!

Ольга захвилювалась, почала хрускати пальцями.

— Отче, на тебе уповаю і на Бога. Зберися швидше в дорогу. Візьми на стайні найкращих коней. Візьми мої сани. Поки лежить сніг — швидко домчиш до Корсунської країни, а звідти кораблем до Царгорода. Знайди у царя ромейського дівицю для Гліба.