Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Стара Ярка слухала ті мудрі речі боярині і думала, що, може, й добре, що колись та болгарська невіста-князівна не доїхала сюди. Бач, що там нині коїться. Забувають старих богів, звичаї... Гріховодять...

— Коли б законний князь був у Києві, тої напасти не було б,— довершувала лестиво Гордина. Ярка, пожувавши беззубим ротом, напружувала обличчя, довго думала, доки нарешті здогадалась, на кого натякає бояриня. На мужа великого її, Оскольда...

— Давно вже немає законного князя в Києві.

— Як немає, княгине? Але ж Маломир — син Оскольдів — є. Він бо Оскольдич!

— Та ба! Варяжини повисли йому на шиї. Не ворухнути йому ні рукою, ні ногою. Наша чародіїця нам сказала: облиште Київ. Володійте своїм.

— Та звідки їй це знати, тій чародіїці? — обурюється Гордина.

— Вона все на світі знає. Подивиться лиш на хворого — і вже видужав. Дитина криком заходиться — вона рукою поведе — і все знімає... Зуб заболить — відразу і вгамує... Сина собі прийняла — тепер його навчає чародійства.

— Як се? Сина можна тільки народити! — дивується Гордина.

— Звичай такий є у деревлян. Самітні жінки беруть собі в сини кого захочуть, малого отрока чи навіть уже старшого хлопця. І все їм роблять, як справжні матері. І на одяг тчуть полотно, і дбають про взувачку, і яке є багатство у тої жінки — все йому у спадок лишається. А наша чародіїця у спадок своєму названому синові має передати чародійство.

— Овва! — аж підскочила від радости бояриня.

— Так, так. Тільки не кожен може бути названим сином у чародіїці. Не всім дано опанувати ту силу. Кажуть, що та сила йде від Чорнобога, хоча відунки її на добро кидають. А якщо захоче, то й во зло людині ту силу пошле! Але все одно доля її гірка: на тому світі вона вічно горітиме у вогні. Якщо син перейме її силу, то й він, коли помре, теж буде у пекельному вогні.

— Якже — за добро людям і приймати кару? — дивується Гордина. Радість пригасла в її очах.

— Є тільки один рятунок для чародіїці. Коли помиратиме, син її має добити тризубими вилами. Тоді її душа врятується від пекла...

— А душа сина?

— Вовіки горітиме у вогнищі Пека... Але коли і його вилами...

Ще не знала, для чого, але Гордина вирішила розшукати ту чарівницю. Та ще захотіла погомоніти із жоною Маломира, молодою княгинею. Заводила з нею ту саму балачку.

— Хочеш бути київською княгинею?

— А навіщо? — блимала сита, яко телиця, княгиня маленькими зажирілими очицями.

— Як навіщо? Щоби повелівати! По закону, ти і є київська княгиня.

— Ге-ге-ге,— трусився від сміху, що булькав десь у нутрощах, її округлий живіт.— Хіба?

— Маломир — нащадок київського князя. Має забрати стіл!

Княгиня знову гигикала, і на тому розмова уривалась. Не було в цих жінок ніякісінького честолюбства! Щоправда, Малко кинув своїм боярам:

— Гине країна Київська від чужаків. Гине!.. Оскверняється і земля наша, і віра...

Бояри перезирнулись — що б то означило, що Малко згадав свою занедбану отчину? Чи князь щось намислив?

— Мовлять, бояриня Гордина шукає для сина свого невісту. Накинула оком на твою старшу дочку.

— Та вона ще не доросла! І хто така та бояриня?

— Олегова любаска.

— Не княже діло своїх дочок за боярчуків чужих віддавати! — розсердився Маломир. Бояри згідливо хитали головами, але запам'ятали, що і їм не родичатись із князем. Забув уже, якого роду сам!..

— Мовлять іще, ніби київська княгиня, та, що судилась тобі, нині у полоні у варяжинів.

— Чув про се.

— Треба свою правду взяти — і княгиню захистити, і свою отчину повернути...

Маломир звів гордовито свою кучеряву голову. Його жваві блакитні очі зблиснули. Ожила в ньому надія! Думці заворушились — і справді, добра-таки нагода є у їхнього князя!..

— За Свенельдича забули! — загомоніли врізнобій. Той Свенельдич тримав над деревлямською землею варязькі тенета.

— Перекупити, він на золото падучий,

— Але є Києві тисяцький Щербило. Того не купиш.

— Набрався вже по вуха, Той буде за княгиню стояти.

— Та що ви, було б у нас золото, того Щербила на таці принесли б сюди!..

Де взяти золота? У деревлянських князів Ніскиничів не було його ніколи, 3 діда-прадіда сиділи на місці, свою землю боронили, багатіли від своєї землі і від лісу — у чужі краї не ходили.

Усе, що колись набрав Оскольд, осіло в Києві, Малкові не дісталось. Коли б повернув київську отчину, повернув би і скарб.

Таки не вмирала віками надія деревських бояр вознестись над багатим Києвом.

Маломир сказав: