Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Челядниця знову перейшла сіни і попрямувала до стравниці. В руках тримала тацю з полумисками і срібними чарами. Княгиня, отже, частує гостю. Для замирення з такою бояринею варто і меду скуштувати!.. Чується ніби голос отця Григорія...

І далі Степко очікує. Враз на думку навернулися слова Щербила: нехай княгиня нічого не приймає від челяді їсти!.. Що це могло бути? Княгиня у своєму домі пригощає свою гостю своїми медами і наїдками...

Знову сіни перейшла та сама челядниця. В її руках щось забряжчало. Хряпнули за нею двері — покоївка була у світлиці.

І раптом якась сила підкинула Степка й зірвала на ноги. Він ускочив у світлицю й спинив свій збентежений погляд на полумисках і срібних чарах, що стояли на столі перед гостями. Бояриня Гордина сиділа навпроти княгині — напружена, розчервоніла, зблискуючи своїми дивними чорно-іскристими очима. Однією рукою вона подавала срібну чару пресвітеру Григорію, другою простягла княгині іншу чару. Степко вирвав із рук боярині ту чару... для княгині. І, глянувши в розгублене, сердите обличчя Ольги, враз випив напій до дна.

— Ой! — зойкнула Гордина і почала швидко вибиратись з-за столу. Григорій підніс своє питво до вуст й почав смоктати.

— Кинь! — крикнув на нього Степко й кулаком ударив по руці пресвітера. З чари хлюпнув на стіл зеленаво-жовтий напій, але пресвітер знову підніс до вуст свою чару: на дні ще лишався дивний пахучий мед, який так млосно бив у ніздрі. — Та кинь же! — Степко вирвав з цупких пальців пресвітера чару й відкинув до порога.

— Що з тобою, Степку? — гнівно крикнула до нього княгиня. А в цю мить бояриня Гордина уже була в сінях.

— Мені сказав Щербило... Ох!.. Доженіть її... не пускайте...

Ще ступив два кроки за Гординою, ще встиг учепитись руками в одвірок і сповз на мостини. М'яко й глухо гупнуло його тіло об дошки. На його вустах з'явилась синява, в куточках губ пузирилась піна. Ольга з жахом притиснулась спиною до стіни.

Пресвітер Григорій закам'янів.

Степку!.. Степку!..

Гуляли дніпрові води, над Києвом розгойдувались білі оболоки... Весна переходила в літо...

* * *

Вимирав старий світ, Вимирав на очах у боярині Гордини. І там, у київській землі, і тут, у деревлян. Невже вона також скоро відійде? Не вірилось. Хіба може вона покинути цей світ, не оволодівши ним? Гординя народилась для того, щоб владарювати. Але доля почала зраджувати її. Зоряний час її закінчився із часом Олега. Та в неї є син. Мусить він продовжити її силу і славу. Спочатку він має стати поряд із Свенельдичем і княжичами. А далі — то вже як вийде. Якби ж не Ольга. Вона постійно стає їй на дорозі ось уже стільки років, І цей задрипаний Книжник... Коли б не він, Гордина уже розчистила б ту Княжу Гору. Чуриня мав би вже боярську гривну.

Немає давно на світі Книжника. Поховали його також біля Іллінської церкви, біля свого вітця. Сам Григорій панахиду служив... Але той блідолиций сухорлявий Книжник почав її щоночі тривожити уві снах. Тільки зімкне очі й почне провалюватись у солодке забуття, як над нею поставала його біла тінь. Дивиться на неї якимись прозорими великими очима, що потім зливались у одне око, яке то наближалось до неї — і ніби вона тонула в його глибині, а то відпливало в темряві і перетворювалось спочатку на білу пляму, а потім на зірчасту цятку. Тоді починав сипатися на неї колючий дощ, холодив спину, ціпенив душу. Вона від страху прокидалась, руками відкидала від себе ті гострі, голчасті краплини і знемагала, Боялась заплющувати очі, щоб не заснути знову. Інколи кликала свою покоївку. Та входила до її ложниці із свічею, а бояриня хапалась за її теплі руки своїми холодними кістлявими пальцями, аж здригалась челядниця. Ніби то були пальці Морани — смерті...

І так все частіше. Бояриня звелась нінащо. Але вдень від злостивости на себе шукала нових способів, як сплести тенета навколо Княжої Гори і її володарки... Вона не могла простити їй свого приниження перед нею — отого прощення, яке так великодушно дарувала їй Ольга. Украла в неї все: владу, ім'я Ольгове, терем у Вишгороді, славу повелительки, прихильність бояр. Ось і мусить тепер все створювати наново. Не сидиться їй у сіверських своїх володіннях.

Тягне її до Києва. Збирає навколо нього його старих недругів, намовляє, з'єднує, обіцяє... Тому і в Іскоростень заявилась, до деревлянських володарів. Добилась до старої княгині Ярки, до Малової жони. Бояриня хоче одружити свого сина Чуриню із деревлянською князівною. Як-не-як, вітець його — київський володар Олег, не худого роду жених. Деревській землі може послужити добре. До київських бояр не хоче Гордина звертатись, там вони всі хиляться до грецьких пресвітерів, віру отців не пильнують, гріхотворні храми зводять чужим богам...