Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Раптом на той горбик опустилась якась стариця. Обвішана торбами, у драній свиті й стоптаних постолах. Обхопила руками могилку й заголосила, високо, пронизливо. Хто вона, ся жебрачка? Звідки взялася тут?

Житяна нагнулась над нею:

— Звідки ти, сестро? Хто ти?

— Оляна я...

— Оляна... Чула про тебе від нього. Ходімо до хати.

— Дякую, сестро, не піду. У мене своя дорога.

— Як знаєш. Але пом'янути його душу не гріх.

Оляна звелась на ноги, засунула пасма сивого волосся за очіпок.

— Я щодня його поминаю... у нашому храмі...— хотіла додати щось інше. Та махнула рукою: хто збагне її слова... Хто знає, що лише згодом вона зрозуміла, що той храмець у лісовому її краю він поставив на для корівки й підсвинка, поставив від переповнености красою... А вона!.. Коли він пішов від них, тоді лише збагнула, що то був храм її кохання... Але сивогриві літа уже промчали повз неї... Оляна завдала на себе торби і пішла геть.

Степко запитав у матері:

— Хто ся жона?

— То перша дружина твого вітця.

— Я думав — перша ти! — здивовано звів золотисті брови. Мати говорить про це так спокійно і жалісливо. Ні розпачу, ні огуди. Мабуть, все для неї тепер було далеким, у минулім житті і вже не торкалось її серця.

— І... діти у нього були?

— Діти були тільки в Оляни — дві дочки.

— Куди ж пішла вона?

— У світ...— хто ж запитує жебраків про їхні дороги?

Степко з виучнями своїми витесали з дуба великий хрест. Упокоївся великий будівничий біля свого творіння.

Увечері мати йому сказала:

— Не дочекався вітець онуків. Мабуть, не дочекаюсь і я. Що скажеш на се?

Він знав, що мати хоче одружити його. Знайшла й невісту йому і зі сватами домовилась. Привела її в дім — гожа і ладна собою вдовиця, ковалиха Мальва. На голові мала тугий вінець коси. Тілом міцна, роботяща й путяща. Виховує пасинка свого, від мужа-коваля лишився хлопчик. Має добрий дім — великий, на підкліті. І в домі, і в дворі усе є. До Степка говорить без сором'язливости, але очима грає, аж рум'янцями щоки яскріють. Подобається їй Степко.

Та що йому на це? Опустить очі долу і чимскорше з хати. Тепер від матері зовсім спокою не стало. Що їй скажеш? Не оповідатиме ж їй про свою біду. А люди... Що люди? Їм теж не можна говорити. Бо осміють. Хоч іди з дому в пустельники!.. Але ж схола не пускає.

Одного дня Мальва застала його вдома самого.

— Скажи, се правда, що бають про тебе? — червоніючи до сліз, твердо запитала вона.

— Що бають, Мальво? — злякався Степко.

— Ну, що з княгинею у тебе... синок...

— Та що ти!

274

— Ага. Кажуть, ніби Гліб, старший.

— Ну хто таке придумав? — передавила йому горло тяжка образа. Ось вона коли вродила, Григорієва давня брехня!..

— Твої отроки в схолі теж знають про се.

— Отакої...— уже й зовсім розгубився.— І що, вони в цс вірять?

— Хто вірить, хто ні. А я не вірю, Степку,

— Спаси тебе Бог, Мальво!

— Кажеш, Бог. Ісус Христос? Я йому не хрещуся. Я тобі молюся, Степку.— Вона затулила долонями обличчя і заплакала.— Скажи: чому не мила я тобі? У мене женихів чимало. А я тебе уподобала. Що мені робити? Скажи...

Степко був розчавлений такою простою щирістю. На чесні слова мас чесно й відповідати...

— Мальво... Золота Мальво! Я не можу тобі сказати правди.

— Чому? Хіба це безчестя — відповісти правдою на правду?

— Не безчестя. Але... це страшна правда. Мальво. А люди... Різні вони, люди. Можуть насміятися з мене.

— Я не скажу нікому. Я не буду сміятись.

— Не будеш? Може, й так...— звівся з-за столу, відсунув убік пергамени й писала... Справді, Мальва не скаже нікому. Він буде з нею чесний.

— Мальво, цього ніхто не знає. Колись, ще в болгарській землі, мене настигла велика біда. Я дуже суперечив своєму навчителю, і він мене люто зненавидів. А я вірив у його розум і в чесність. І знову суперечив йому. Тоді він... відправив мене на каяття і смиріння до ченців, у монастир.

— Ти покаявся? — обнадіяно скинула на нього очима.

— Ні... Я суперечив і їм. І тоді... вони мене осмирили... оскопленням. Але й тоді... і тепер я не покаявся, Мальво.

— Ти?..

— Мальво, я цього нікому не казав. Сховай цю мою правду в собі...

— Який ти нещасний!.. А люди... О люди!..

— Люди не винні, Мальво. То все Григорій зі мною те зробив. Пресвітер. Він був навчителем моїм і нашої княгині також. І тут він мене оббріхує — хоче кермувати нашою княгинею на Горі. А я і тут суперечу йому.

— Не дай йому сили над княгинею, Степку! — загорілась Мальва, — І прости мені грішні слова...

— Ти чесна жона, Мальво. Знайди собі пару до серця.