Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

— Ти так кажеш,.. Любиш свого Бога, а він тебе так покарав...

275

— Ні, це не Бог покарав. Злі люди. Усім буде воздано по заслугах на тому світі — за добрі й злі діла... Ми всі постанемо перед грядущим праведним судом.

— А Григорій?

— Він також. Повір мені.

— Тобі вірю. І серце моє аж країться. Як важко тобі жити!

— Важко. Тільки ти моїй матері скажи, хай відступиться від мене. Щось їй скажи про мене...

— А що сказати, хіба знаю?

— Ну, що я... що я не подобаюсь тобі.

— Нелегко це сказати. Але ж тобі також було важко мені признатись. А може, знаєш що? Переходь у мій дім. І будемо жити так. Про людське око.

— Навіщо?

— Не знаю, Степку. Мені так легше буде. Ти ось засів мені в душу — та й годі.

— Так не водиться межи людьми, Мальво...

— Але я тебе люблю, Степку! І більше нікого не зможу полюбити. Повір мені — я вже пробувала...

Степко знову розгубився. Знає добре, що таке німа любов серця. Але чи варта така любов жертви людського життя? Мальво, свята Мальво.

— Чи відаєш, що говориш?

— Відаю, Степку... Я це знаю твердо.

Вона говорила просто і навіть спокійно, але твердо. Мальва віддавала своє життя на требище свого високого кохання. Але він не міг прийняти цю жертву.

— Ти свята, Мальво... Але я на це не піду.

— Не кажи так! — скрикнула вона. І гірко заплакала.

Перед нею він був безсилий. Його звуглене серце тьохнуло, стрепенулось, безжально стисло йому груди. І тільки розум з усіх сил тлумив німий крик вдячности і жалости. Грішен єси, чоловіче. Не відаєш, куди тягне тебе оте палке твоє співчуття і вдячність... До прірви! А з неї тобі потім не буде вороття. Май силу й відвагу зараз, цеї миті, бо за хвилю буде пізно! Не оступись, чоловіче, зі своєї стезі, її накреслив тобі Господь. Тож і неси свій хрест до кінця. Коли не ти — то хто? Хто твоїй землі дасть оці книги, оцю мудрість віків минущих, хто буде підтримувати вогничок світла, що нищитиме пітьму, і людям колись відкриється світла й широка дорога.

Відсунув убік стіл, хруснув пальцями. Шкода Мальви, та його жалість і її жертовність лиш погублять і її, і його, і його справу. Так усе склалося... Узяв торбу, поскидав у неї все, що було на столі, і вийшов з оселі. Земля весняна стелилася перед ним широко і вільно.

Але всі дороги його чомусь завжди перетинали кляту Княжу Гору... Що там нині? Князь ще не повернувся, Ольга у Вишгороді, оточена варягами. Де княжич Гліб?

Ще не встиг і піднятись до княжих палат, як здаля побачив кількох верхівців у кольчугах і шоломах, що мчали до княжих стаєнь. Чого б то мечники-осторожники одягали бойові обладунки?

Прискорив крок. Біля двору воєводи Щербила наткнувся ще на кількох верхівців. Вони виїздили з розчинених воріт Щербилового двору. І сам Щербило, нетерпеливо приостороживши стремена під боки воронька, вимчав на дорогу. Забачивши Степка, повернув до нього,

— Чи можеш на кош верхи їздити? — крикнув до нього здаля. Степко стривожився і розгубився. Звідки йому вміти, коли ціле життя він то навчається письменства, то сам пише. Мабуть, насміхається з нього цей Щербило. Але воєвода не збиткувався над Книжником. Очі його тривожно оглядали довкілля.

— Тут боярин Дудко зібрав бояр і хочуть княгиню із Києва виперти.

— Як?

— Отак! А з ними і Свенельдич, і Гордина з Чуринею знову... Навіть боярин Ловель прибіг з челяддю. Нібито перекупили варяжинів — і вони теж проти княгині.

— Тоді... давай коня, Щербиле...

— Біжи до стайні, конюх дасть. І лети до Вишгорода. Скажи княгині, хай лишається там. І щоб нічого не приймала від челяді їсти. Чув?

Ні, не пускали Степка у великий світ тенета життя...

Не міг повірити собі, коли ще в сінях вишгородського терема почув голос боярині Гордини. Вона була у світлиці княгині. Коли ж це вона примчала?

Степко просив челядницю-покоївку покликати княгиню в сіни. Важлива звістка з Києва! Покоївка поважно підносила свою косату голову, велично хитала високими грудьми, на яких видзенькували срібні намиста, і ледве кидала через надуті губи слова:

— Княгиня зайнята. У неї поважна гостя... Кажи звістку мені. А як знайдеться вільна хвилина, якось уже перекажу княгині...

— Ні, я сам маю передати...

— То як хочеш...— кинула покоївка і поважно випливла. І треба ж... челядниця, прислужка, а як гордо несе себе... Мабуть, чує себе вищою за спиною київської володарки тут! Отакі вони, служки, всі. Величаються, що носять на собі срібні кайдани і можуть ще й принизити інших. Раби!..

Степко присів на краєчок ослінчика, біля якого стояла цеберка з водою. Чулися голоси із світлиці. Прислухався — не розібрати про що. Жіноча розмова, як пташиний щебіт. Може, Щербило щось наплутав. Ніякої змови, може, й немає. А може, насміявся-таки з нього!..