Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Лютиться князь у своїй гридниці. Раду радить із мудрим старим Свенельдом — київських бояр не беруть у спільники. Тисяцького Щербила теж обходять. Бо і Щербило, і Ольга, і багато бояр ведуть мову про дунайські городи і про болгарську корону. Князь замишляє щось інше. Може, новий похід, щоб відомстити за ганьбу. І за втрачені добра... Куди вже йому думати про Болгарію — на те потрібно мати високий розум... Не кожному державцеві він такий дається!.. Ольга сердиться, Ольга ще більше молиться і просить у Бога вибачити за грішні розмисли, але думка знову повертається: от навіть Щербило, той мудрий простолюдин, і той це розуміє!.. О прости Боже, за Щербила!.. Не можна князя-мужа рівняти навіть подумки зі слугами його... А таки прикро, пече серце... А ці варяжини тільки про одне можуть дбати — як відомстити Роману Лакапіну... Не державці, а звичайнісінькі розбишаки!.. І той же Ігор.

Відіслали до свеїв і данів варяжинів Карла і Ульфа — набирати нову дружину. Знову, кажуть, будуть брати в толковини собі печенігів і мадярів, через те підуть через болгарську землю; і будуть її руйнувати й грабувати; Бо цар Петро, знають тепер, сидітиме у Преславі, проливатиме баб'ячі сльози і запевнятиме, що він не хоче війни і через те ні з ким воювати не буде... А тоді прийде Роман і зламає Болгарію.

Ольга зітхнула. Не її це діло. Князеве. У неї мають бути інші клопоти — он сини вже повиростали — Гліб і Святослав. Гліб не хоче бути переємцем князівської влади. Хоче в Києві зробити книгозбірню. Каже, продовжуватиме справу свого навчителя — Степка Книжника. Проситься в болгарську землю, хоче обійти храми і монастирі… Святослав ще під рукою Асмуда ходить. Геть зовсім зваряжать дитя! Заплітають йому косицю з пухнастого, як у дівчинки,волосся, одягають на нього маленькі варязькі лаштунки — і тоді він погордливо поглядає зі свого сідла, в якому підтримує його рукою Асмуд. Добрий воїн буде. Але для держави треба ще й добрий розмисл надбати... Варязька дружина вся гордиться, що Ігор віддав їм на виховання свого сина Святослава...

І вийшло, що ростила-пестила синів княгиня Ольга, а люди забрали їх від неї. І тепер вона сама-самісінька, Раніше спитала б Степка, що робити їй. Немає Степка. Змахнула зап'ястям руки тінь в очах — спогад про останню зустріч з ним... Не збагнути їй слів Григорія, що Бог любить також мудрих і добрих, через те раніше й забирає їх до себе. Але ж вони потрібніші людям тут, на землі, аніж там, на небї, де живе вічне добро і любов та вічна мудрість тих, хто відійшов раніше.

Тяжко їй без вірних радців. Доводиться самій пити гірку чару, яку підносить життя. І ніхто, ніхто вже не перехоплює її, щоб порятувати княгиню!..

О, тепер вона знає, що таке владарювання: це коли ти мусиш випити сам оту чару з отрутою людської ницости. То і є вінець для княгинь

— Княгине, княгине...— хтось тихо окликує її. Огледілась — дві жінки в темному вбранні. Одна старезна яко світ, зморщена й скоцюблена — чи від років, чи від горя. Друга — молода, налита рум'янцями, туга, як осіннє яблуко. Золотистий вінчик коси на голові. І очі у неї золотисті, тільки залягла в них глибока печаль.

— Се я, княгине, Житяна,— озивається стариця. Ольга ледве впізнає в ній матір Степкову.— А це Мальва-ковалиха. Хочемо тобі передати... лишилось від Степка.

— Вийдемо з церкви...— Ольга відчула, що якась важкота підкотилась їй під горло. Мальва? Невже у Степка була якась жінка?

Ольга нишком, ніби випадково, витирає з повік пекучі сльозини — негоже владній княгині показувати, що вона має звичайне вразливе серце. Не знала княгиня, що цей рух її завважила Житяна. Старій матері полегша упала в серце — Степка, її сина, оплакує і київська володарка!

— Кажи, Мальво. Усе кажи, не бійся.— сухими, вимученими очима Житяна глянула на Мальву, а сама обома руками схопилась за стовбур яблуньки, під якою вони спинились. Ноги вже погано тримали Житяну на цій землі.

— Ось! — Мальва витягла з-під поли навершника шмат згорнутого руркою пергамену.— Це Степко писав. Казав, що тут він описав усі діяння київських володарів, і старі харатьї, і хронографи. Вітець Григорій приходив зі своєю братією, щоб це забрати. Житяни вдома не було тоді, так вони всю скриню її вивернули. А я... ще раніше була... коли він пішов з дому — отоді, назавжди.,. А він не знав, що йде назавжди, і забув на столі... Я взяла це до себе додому і сховала... Бо чула, Степко гордився. Мовив: тут слава нашої землі. Не віддала я гречинові. Наша слава нехай у нас і залишається...— Мальва розпашілась від такої довгої балачки. Губи її вмить зшерхли. Вона дивилася з надією на Ольгу, яка розгорнула пергамен...