Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

— Це літопис руський. Степко писав його! Як добре, що ти зберегла це, Мальво.

— А навіщо той чорний гречин хотів його забрати?

— Це великий труд Степка. А Григорій хотів, мабуть, той труд привласнити.

— Хіба так можна?.. І для чого воно йому?

— Щоб усім потім казати, який він великий подвижник. А володарі йому дали б мзду...

— А Степко! Він це робив так, без якоїсь подяки.

— Степко робив во славу нашої землі. Йому за це воздається на небесах.

— Воздається хай за його добро...— безслізно шепотіла Житяна. Не помітили, як із церкви вийшов пресвітер Григорій і підійшов до них. Мальва од переляку аж присіла. Може, чув щось про себе?

Ольга скручувала пергамен у згорток.

— Якийсь пергамен? Чий це? — прикипів очима пресвітер до згортка.

— Та ось... мені принесли... Подивлюся вдома.

— Та я вмить... ось тільки одним оком гляну! — Він уже взяв із рук княгині пергамен і пожадливо його розгорнув.— Хто се писав?

Ольга й собі почала заглядати в рядки, які були виведені великими й красивими азбуками.

— Що це за письмо? Якісь невідомі письмена. Це не наше — викинь його, княгине.

— Як це? — спалахнула Мальва.

— Певно, це давнє руське письмо, отче. Глаголиця.

— Я не втну його. І ніхто не прочитає, що тут написано.

— А його виучні? — обізвалась княгиня.

— Чиї?

— Степка. Певно ж, когось він учив цього руського письма.

Знову Степко... Ціле життя Григорій тільки й чує, що той Степко, котрого він навчав, виводив у люди, що він ліпший, дотепніший, мудріший від нього, його вчителя. Сердито надувся, злісно кинув:

— Княгине, не знаю, чого навчав той Степко своїх виучнів. Але Богові догідне інше письмо, яке створив святий Кирило для слов'ян. І тому всі книги священні для слов'ян пишуть кирилицею.

Пресвітер Григорій повчав княгиню, ніби вона була маленька і дурненька дівчинка. Забув, хто перед ним!..

— Так, я віддам цей пергамен його виучням. Вони прочитають і перепишуть його кирилицею.— Вона це сказала так, ніби слід було Григорію зрозуміти інше: я княгиня, я володарка Країни Руси — і сама знаю, що потрібно її державі. І які пергамени треба зберігати.— Маємо побільшувати славу країнців-русів.

— Княгиня забула, якого вона роду. Про свою отчину треба дбати. Цей дикий край має лишитись таким, який є. Інакше підніме голову і зробить себе вищим від Болгарського царства.

Княгиня не бачила, але відчула, як зіщулились, змаліли раптом обидві жінки від тих слів. От яке насіння сіяв тут Григорій і його братія! От чому Степко воював із цим потаємним Змієм! І навіщо він врятував йому життя?

— Отче, тепер моя отчина тут. І твоя також. І немає у нас іного.

Вона підняла довгі поли чорного навершника і рішуче повернула до палат. Потім оглянулась і кинула пресвітеру навздогін:

— Подумай, отче, що візьмеш із собою, вмираючи?

* * *

Князь постійно був у походах — навперейми зі степовими вітрами і печенізькими стрілами шукав собі золота й слави, підгортав під себе світ. А княгиня сиділа з дітьми на Київських горах і була беззахисною перед усім цим світом. Мусила захищатись від тенет, які розкидали навколо неї безчесні гордеці, беззаконники і пройдисвіти, аби зіпхнути її в прірву небуття. Мусила захищати себе, і своїх дітей, і свій град, і свою країну. Мусила постійно шукати людей розумних не на зло, а на добро. Купувала відважних, хоч і жадібних до набутків і дармівщини, тих, хто вмів утримати меча, який захищав її. Відбирала кмітливих і роботящих із багатолюддя київського рукомесного Подолу, щоб ставити нові князівські палати, церкви, нові стіни і заборола навколо Княжої Гори. Посилала гостей — своїх і боярських — до хозар, у дунайські городи, на далекий Рейн, аби привозили до Києва і паволоки, і зброю, і килими, і посудину срібну, і пахноти, і намиста.

Спочатку княгиню підганяв страх — боялась самотности і відірваности серед людей, бо всі жили сім'ями, родинами і родами. Їй не було з ким родичатись. Через те шукала людей простих і нелукавих серед жінок. Були в неї тоді і Житяна, і пізніше Мальва, і ще кілька. Але злісне боярське плем'я обплутувало її своїми сітями, звивало гадючі гнізда навколо її дому. І вона захищала себе від них — гнівом, силою меча. Збільшувала навколо себе вірних людей, одарювала їх багатствами і тому ставала захищенішою від злого світу, а тому й владнішою. Навчилась щедро платити за вірність і працю. І тому вона і її влада ставали сильнішими. «Сійте справедливо — і пожнете милість,- сказано ж. — Розорюйте перелоги, і дощем проллється милість на вас...»