Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

— Дуля! — вигукнув із натовпу якийсь нетяга, розпливаючись широко усмішкою

— Авжеж, синку, дуля. Вернемося з походу тижнів за шість-вісім і весело й бадьоро, як годиться звитяжцям, ударимо на панів. А тим часом настане осінь, холоди, дощі… Не люблять холоду пани. Розійдуться вони по замках та фільварках грітися біля груб та камінів, а жовніри порозбігаються, бо їм уже два роки не плачено. Візьмемо їх голіруч. Така моя думка. А тепер поміркуйте самі, панове, як і що нам робити, — закінчив Сагайдачний, опускаючи булаву.

Юрба ще мить мовчала, нерухома й зосереджена, потім почала ділитися на два кола: старшинське, що оточувало гетьмана, і друге, більше, — з самої голоти.

Промова Сагайдачного справила величезне враження. Так говорив він і торік, і позаторік перед своїми блискучими походами. І кожного разу, висловивши свою думку, Сагайдачний навмисно усував себе, щоб кожному здавалося, ніби він прийшов до такого ж висновку самотужки. І кожного разу, приставши до гетьмана, поверталося козацтво, обкурене порохом і славою, від якої йшла обертом не одна молодецька голова. І звикли козаки вірити в нюх і розум Сагайдачного, і мимоволі підпадали під вплив його авторитету. Отже, й тепер лави Барабашевих прихильників чимало порідшали.

— Чого боятися Жолкевського? Невже ми баби?

— Та й пани не журавлі. За море не полетять.

— Панів жменька, а в нас у штанях мокро з переляку.

— Тьху, ганьба! І оце справді соромно, панове, й очі підвести.

— Та Жолкевський до нас і носа не суне.

— Та що там думати! На Каффу!!! — здіймалися палкі вигуки тих, хто не бажав чекати.

Барабаш увесь кипів з люті, образи й обурення. Він відчував, що грунт тікає з-під його ніг. Шия його стала бурякова. Рясний піт виступив на чолі. На скронях набрякли жили.

— Панове! — гримнув він, стискаючи жилаві кулаки. — Де ваші голови? Чим ви думаєте? Чи горілкою у вас пам'ять відбило? Хто вас на панщину ганяв? Хто лупив канчуками? Хто відбирав останній гріш? І мед, і снопи, і птицю, і рибу? Хто з землі зганяв на волоки, відбирав під фільварки ваші лани? Пани! Самі пани! Хто забороняв вам судитися в своєї старшини? Знов пани! Від кого бачили ви саме знущання? А кого ви тепер слухаєте? Старшин, таких же панів, як і шляхта. Чим вони кращі? Також ссуть нашу кров, тільки прикриваються всякими хитрощами. Хто вам очі замилює улесливими словами? Сагайдак! Недоляшок! Королівський попихач! Кому король дає грамоти? Кого посилає в походи боронити свої справи під Москву, під Смоленськ? Його, Сагайдака! Як вірний собака, служить він клятому панству і панському королеві. Осавула слухаєте! Свиридовича! Та він і сам шляхтич, колишній староста. Забули, як він колись ганяв вас на панщину? Який з нього козак? А ви й вуха порозвішували. Вони гадають вашими руками заробити собі половину здобичі за свої човни та військовий припас, бо в нетяги ані мушкета, ані шаблі нема путньої. Самі штани, чим сором прикрити, та й ті в дірках.

Голота оточила Барабаша щільним колом.

— Та воно так! — залунали вигуки. — Бити панів — це перша річ!

— Так і веди нас на панів!

— Хіба ж ми від того!

— Бий панів, чого довго думати!

— На ляхів веди!

— На коронного гетьмана!

— Викоренити їх до ноги!

— З родом-племенем!

— На Каффу!!! — насаджувалися поодинокі голоси.

Але юрба ревла чимраз гучніше.

— Бий панів!!!

— Пали! Ріж!!!

— З жінками та дітьми, щоб не розплоджувалися!

Тільки навколо Бородавки та ще кількох юрбилися жменьки козаків і де-не-де кидали своє гасло:

— На Каффу!!! На Каффу!!! Визволяти бідних невільників!

Барабаш відчував свою перемогу. Він стояв на барилі, взявшись кулаками під боки, і звитяжна усмішка заграла в його очах.

— Чого ж ви очікуєте, панове? Кидайте шапки! Бий панів! — гримнув він перший і перший кинув шапку вгору.

— Стій!.. — ревнуло щось за його спиною.

І на барилі поруч Барабаша виріс Корж.

Міцно схопив він Барабаша за комір і обернув обличчям до себе. Нетяги завмерли з несподіванки. Запанувала тиша. Що це таке? Зарослий аж до очей, худий, як смерть, козак трусить Барабаша, кидаючи йому просто в вічі:

— Мовчи, падлюко! Ти бачив, що таке неволя? Знаєш її? Ні? Ну, так заткни собі пельку і не бреши, як собака на вітер!

— He пізнаєте, панове? — звернувся він до юрби. — Справді важко пізнати, бо лихо тільки рака красить. Ну, так дивіться, я — Данило Корж, з Переяславського полку. Втік я з татарської неволі. Бачите: ось і невільницьке тавро на лобі. На все життя, до смерті; знівечили, випалили червоним залізом. А ось спина моя невільницька. Дивіться.