Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

— Добре йти нa ведмедя, — почав він, вилискуючи хитрими жвавими очима, — коли знаєш, що не плигне тобі на потилицю пардуч. Добре й на панів іти, коли спокійно в Дикому Полі. А тепер ногайці знов гуляють нашим степом і женуть у неволю двадцять тисяч бранців. А це наші кревні сестри та брати, жінки та діти, друзі та старі батьки. Невже ж кинемо їх напризволяще і підемо на панів? Та який хижий звір піде полювати, коли мисливець лізе до нього в барліг? Вовчиця — і та біжить за мисливцем, що забрав її вовченят. Невже ж ми, панове, гірші за хижого звіра? Невже ж ми не кинемося навздогін? Ще два-три тижні — і буде пізно. А тепер ще можна накрити Каффу мокрим рядном. Війська там катма. І яничари, і капи-кулу [258] Капи-кулу — особиста ханська гвардія, військо, яке своїм устроєм відповідає турецьким яничарам. пішли на перську війну. Стоїть Каффа без оборони. Ще ніколи ми не шарпали Каффи. І добре діло б ми зробили, визволивши наших бідних невільників.

— Оце справді, - зітхнув хтось у юрбі.

Але Барабашеві прихильники не піддавалися.

— А тим часом пани старости потягнуть на панщину наших сестер та жінок!

— Почнуть нас на осиках вішати!

— Судити, як власних хлопів!

— Брешеш сучий сину! Тра невільників визволяти! — наступали на них інші.

— Поки тавра невільницького на чолі не випалять!

— Поки не згвалтують наших дівчат!

— Не заберуть хлопчиків у яничари!

Юрба кипіла. Всі кричали, сперечалися, не слухаючи і наступаючи один на одного. Лайка, вигуки, прокльони, загрози стояли над юрбою бучним гамором. Хтось збирався когось утопити в Дніпрі. Когось називали зрадником. І, покриваючи найбучніші голоси, гуло, як грім:

— На Каффу!

— Бий панів!

— На Каффу!

— Щоб не торгували людьми, як худобою!

— Ну й подихайте панськими хлопами!

— Лижіть панські чоботи!

В юрбі сновигала старшина, сіючи чутки і гуртуючи своїх.

— Уже Насух-баша галери стягнув до Очакова.

— А Ширинський бей збирає ногайців.

— І зовсім не Ширинський бей, а Кантемир-мурза.

— А тобі не все дно? Що бей, що мурза — одне стерво.

Барабаш проштовхнувся до Бородавки, що стояв серед нетяг, і смикнув його за жупан.

— Чого мовчиш сучий сину? У виписчики забажалося? Бидло ти панське, а не вільний козак!

Бородавка зиркнув на Барабаша, і його очі налилися кров'ю. Він нахилив голову, ніби збираючись його буцнути.

— А чув ти, падлюко, як старого Нечуйводу татарські хлопчиська закатували на смерть?

— А мало нашого брата пани з світу зживають?

— Так він мені замість рідного батька був. Він мене на Січ сиріткою привіз. Та я за нього сотні татар шкуру спущу.

— Он як! Ах ти, панський попихачу!

Вчорашні друзі міряли один одного очима, збираючись пустити в діло кулаки.

А Барабашеві прихильники вже хапалися за шаблі.

Прихильники морського походу й собі стали дибки. Ось-ось зчиниться бійка.

— Пане гетьмане! Пане гетьмане! Чого ж ви мовчите? — кинувся до Сагайдачного Свиридович.

— Не лізь, баніте! Сам знаю! — гримнув на нього Сагайдачний і підніс булаву.

Але козацтво не помічало умовного знаку. Вони наскакували один на одного, червоні, спітнілі, розлючені.

— За мовчіть, бісові діти! — гримнув Сагайдачний своїм громовим голосом, який було чути навіть у бою, серед гуркоту гармат і брязкоту шабель.

Найближчі обернулися і помітили підведену булаву, що блищала на сонці різнокольоровими іскрами. Наче хвиля тиші пройшла натовпом, змиваючи рев і відносячи його далеко-далеко…

Забувши свою лють, тисячі облич повернулися до помосту.

— Панове! — владно і бучно прокотилося над юрбою. — Бачу я, що поділилися ви на два табори: одні бажають бити панів, а інші — турків та татар шарпати, визволяти невільників.

— Так, батьку, так!

— Вірно!

— Але ж одне одному не завадить. Вистачить славного війська Запорозького на обидва походи. І на Січі залишимо надійну залогу на той випадок, коли б посунула до нас ногайська орда або той-таки гетьман коронний. Соромно козакам боятися одної тисячі миршавеньких панків, коли в нас он скільки сили! — гордовито й невимушено майнув він булавою над майданом.

— Оце здорово! Що ми — баби? — тремтіти перед ворогом! — вирвалося в якогось козарлюги в оксамитовому жупані на голому тілі.

— Ну й батько ж! Хитрий, як лис!

— Тихше, панове! Тра дослухати.

— Слід нам пошарпати Каффу, — казав далі Сагайдачний, відчуваючи ту відмінну тишу, коли промовець вбирає в себе всі погляди і юрба не сміє дихнути, щоб не пропустити жодного слова. — Каффа — це місце кляте, де земля не родить, бо солона вода від наших сліз, де щодня продають бакани-крамарі наших братів за море і зсипають у скрині зароблене на них золото. А тим кривавим золотом виповнена Каффа, як море — водою. І тепер сидять ті крамарі, як павуки серед свого павутиння, чекаючи на нову поживу: женуть ногайці на продаж наших близьких кревних братів, а вони потирають собі руки і підраховують майбутні бариші. А буде їм замість зиску…