Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

— Та що ми — баби стали, чи що! — зненацька скочив Куцан, випростовуючи плечі. — До чортів горілку! До чортів тафи! Бий татар!

Одним змахом скинув він зі столу миски, чарки, сільниці, ложки й ваганки.

— Що ми — баби чи козаки? Чи в нас шабель немає?!

— А правда, — підвів голову Бородавка. — Падлюками ми останніми стали! Та щоб такого вояку, як Нечуйвода, хлопчиська забили на смерть! Та він мені замість рідного батька був! Сиротинкою підібрав та на Січ привів. Годував, пестив…

Сльози покотилися йому з очей. Він підвівся на весь зріст і так грюкнув по столу кулаком, що дубова дошка тріснула на дві половини.,

— Ой лишенько! Ой панове! Не бийте хоч столів! — заверещав шинкар, кидаючись з-за шинквасу.

— Бий татар! На Каффу підемо! — гули козаки.

І ватага рушила з хати, похитуючись, лаючись і розмахуючи шаблями та кулаками.

Тим часом на березі, біля порона, вилежувалися голі запорожці, граючи в чупрундер. Брудні, замусолені карти розпухли від довгого вживання і так стерлися, що важко, було впізнати, що на них намальовано. Але гравці відрізняли їх за якимись тільки їм відомими прикметами. Грало четверо, решта стежила за грою і або реготали, аж падали, коли ті, що виграли, дерли за чуприну того, хто програв, або сперечалися й лаялися, коли хто-небудь, на їх думку, зшахрував у грі.

День був прозорий, безхмарий. Вночі випав дощ. Повітря було чисте й свіже, наче щось вимило далечінь. Ріка стояла, як скляне озеро. Сніжними кучугурами відбивалися в ній пружні білі хмари, громадячись біля протилежного берега перекинутими гірськими кряжами. Низько над водою кружляли ластівки й де-не-де черкали воду гострим лезом крила. А на світлому піску жевріли червоноверхі козацькі шапки бронзових від засмаги козаків.

— Го-го-го! — іржали козаки. — Програв, Грицьку! Програв! Потаскаємо тебе за чуприну стільки разів, скільки вічок у тебе на картах.

— А скільки?

— Ану, підрахуємо. Ой, матінко! Весь оселедець вискубемо. Десятка, та король, та сімка, та ще туз… Скільки ж воно буде?

Вони почали рахувати, але щоразу плуталися і знов починали спочатку.

— Ніяк не підрахуємо. Давайте, хлопці, від карти: віддеремо за десятку — десятку геть. Віддеремо за короля — короля викинемо.

— Ану-ну!.. Починай, Скалозубенку.

Міцні руки почали мотати з боку на бік голену голову з довгим оселедцем.

— Рахуйте, панове, щоб нікому кривди не було.

— Оце тобі раз… А оце тобі — два… Почекай, почекай, ще не такої заспіваєш, це я тебе ще жаліючи.

— Ану, пусти, хлопче! Дай і другим поскубти. Оце тобі три… А оце чотири…

За картами й реготом ніхто не помітив, як наблизився Танцюра і сів на днище перевернутого човна. Пихкаючи коротенькою люлькою, дивився він, як теліпається в руках гравців безпорадна Грицькова голова.

— Ану, дай і мені, бісів сину! Годі тобі!.. Оце буде вісім. А оце тобі дев'ять.

— …і десять! Кидайте, хлопці, десятку набік. Одну відробив. Тепер за короля.

— А кого ж з вас, панове, за чуприну дерти за ваші борги? — зненацька спитав Танцюра, примруживши очі.

— О-о!.. І ти тут, батьку! А ми й не помітили, — зніяковіли хлопці, перезираючись.

А червоний, спітнілий Грицько витирав чоло, наче після важкої роботи.

— Потерпи, батьку! Віддамо! — заговорив той, що перший скуб Грицька за чуприну. — Ми — люди певні: не втечемо.

— Та ми ж у тебе на тафі… Як наймити… Відрахуй сам, скільки належить.

Але Танцюра тільки похитав головою.

— Еге-ге! Погано з вас стягати борги. Погано… Ви ж і чверті боргу не відробили. Обіцяли на Іллю віддати, а сьогодні вже Маковій. Торік не довелося вам нагадувати. Самі віддали.

— Але ж торік не те було, — палко заговорив один із козаків. — Торік ми в поході були. А цього року походу нема. Де ж грошей узяти козакові? Пани хліб перехоплюють. Самою рибою живемо.

Він ніяково м'яв шапку, як хлопчисько, що накоїв шкоди.

— А чому ж ви боки відлежуєте! Хіба мало срібла та золота в Туреччині? Поганий той мисливець, що в хаті лежить, а добрий той, що сам за дичиною біжить.

— Та що й казати… Воно справді…

— Не підемо ми проти турків, коли треба йти проти панів, — втрутився чорний, як жук, козак, що весь час мовчки лежав на череві біля води.

— З стриженої отари вовну дерти? — примружився Танцюра, — Хіба є в жовнірів пожива? Та їм за два роки не плачено.

— Та не вовну дерти, а панів бити!

— Оце справді. Так і люди кажуть.

— Не багато лика надереш з сухої колоди. Туди по хліб ідуть, звідки печеним тхне, а не туди, де всі кутки цвіллю та павутинням взялися, — змушено всміхнувся Танцюра.