Володимир Дрозд: Листя землі. Том 1

Аж під Святий вечір покотилося по кутку, від хати до хати: Мартин із Таврії повернувся. На Різдво до Лемехи зайшов. Гостинця Уляні приніс — в'язочку бубликів. Уляна на піч не ховалася, як з Несторовим сватанням було, сиділа на полу, між подушок, наче й сама стала квіткою, вишитою на полотні. А як покликала мати до столу, де батько гостя потчував, нічого з наїдків не торкнулася, лише Мартинові бублики з хлібом жувала — і смачнішого не було для неї у всьому світі. А Мартин розказував, як йому на заробітках велося: «То гомонять, що в Таврії тольки пташиного молока І нема. А рабіть скрізь треба — і за худу копійку. Прийшли ми до пана: «Чи не знайшлося б, ваше благородіє, для нас роботи?» — «Робота знайдеться, — одвітив, — якщо сила є». Та й одяг хомута на нас — поставив на косьбу. Степ, спечи-ще, косимо од рання до смерку, нужда примусить і смолу хлебтать. Тольки ж бачу: за день геть вироблюся, а зароблю дулю. Я до панського управителя лисачком, і той мені гомонить: «Іди овець пасти». Гомонить і так пильно дивиться, ще й оком підморгує. Пішов я до овець, за п ятдесят рубликів до Покрови. Пасу овець, а перед управителем і далєй травою хилюся. Приїде йон бричкою в степ, скільки овець здохло, запитує. Запитує йон і оком моргає. Шестеро, одказую управителю, та й собі лівим оком знак подаю. Так йон усі шестеро запише і поїхав, а слідом дружка свого з Каховки до мене присилає по тих овечок… Служив я так до Покрови і ще місяць, тади йон мені — рощот: п ять червонців, як домовлялися, і ще два — за вівців, начебто здохлих, щоб і мені салом губи помазать, бо в самого аж капає… Приходь, каже, на торік з ранньої весни, знову до вівців тебе поставлю. Так що, батьку, не босаком я з Таврії повернувся, а на шматину поля грошики маю. Як скоротаємо зиму, сходжу ще в Таврію, щоб з Уляниним приданим на дворище хапило, а тади вже до вашої дочки старостів присилатиму, бо яна мені підходить».

Як почали вони з батьком про гроші, наче хлопці про дівчат. А Уляна як зачула, що рік ще їй Мартина чекати, — геть зів'яла. Коли ж попрощався Волохач та пішов із хати — і вона хустку накинула та слідом. Наздогнала на вулиці, припала до грудей (уже звечоріло), тремтить уся: «Мартиночку, голубчику, сватай мене тепер, не жди того лєта». Мартин відсторонився і розсудливо похитав головою: «Нащо се нам таке здалося: твою біду до моєї біди, твої злидні до моїх злиднів? Не хочу я так: хоч живи, хоч клади зуби на полицю. На твоєму батькові далеко не поїдеш, у придане самий дрібок дає, думає, що з лиця твого мальованого грошики у припол сипатимуться. Злидні на злиднях сидять в обох у нас і злиднями поганяють. А я хочу хазяїном буть. Кріпким хазяїном, на все село. Пождала год, з лиця не спала, пождеш і ще год. Об Різдві й поженимося». — «Ой, Мартиночку, боюся я. Чуєш, ворона над нами крахає», — застогнала Уляна. Ворона і справді каркала на в'язі, що біля двору Лемехів ріс. Наче віщував хто її голосом. «Хай крахає,— сказав Мартин Волохач. — А тольки свою жисть аби цяп-ляп проживать я не хочу».

Того року послухалася громада отця Серапіона і заборонила молодим збиратись на досвітки. Тож парубки і дівчата гуртилися таємно, у хаті баби Солохи. Баба Солоха в такі вечори у своєї куми ночувала. Але в селі не сховаєшся. І про досвітки у баби Солохи скоро дізналися кому треба і кому не треба. Одного вечора сам староста переступив поріг: «Киш із хати, хлапаки і дєвки, бо так громада постановила…» А парубки старосту під руки і до столу повели: «Мо, пригоститеся, чим Бог послав?» А пригоститися було чим, на досвітки з порожніми руками не йшли. Староста довго віднікувався, але таки пригубив, тоді у смак увійшов і так напригощався, що мусили хлопці через городи до його хати на руках нести. Але відтоді замикалися і вікна завішували.

Аж постукало одного вечора у вікно. Уляна як відчувала — на свічку дмухнула. «Се, — каже, — Нестор-солдат, я його боюся». І справді, мовило під вікном голосом Нестора: «Одчиніть по-доброму, як не хочете, щоб по-плохому було». Молодь притаїлась. Аж по хвилі свиснуло за вікном, і вітер такий зчинився, що хата баби Солохи ходором заходила і в комині наче людина застогнала. Дівчата, що на черені грілися, прись із печі, збилися на полу, як вівці. Парубки самі полякались. І відсунули засув, засвітили свічку. Коли заходить Нестор. Парубки до нього, як до старости, було: «Може, пане вчителю, пригоститеся, чим Бог послав?» А він, як грамотний з війська, настановлений був громадою за помічника до вчителя. «Нєт, — одказує, — тіло моє не голодне, а душа до гурту проситься, хоч давно я вже не хлапак. Викурю люльку коло вас та й піду». Сів біля печі, люльку розкурив, дим у комин пускає, а очей з Уляни не зводить. Улянині руки на шитві затремтіли, голкою не в полотно, а в пальця штрикнула. Кров скрапнула на шитво і червоною квіткою стала. Тільки Уляна й бачила, більш ніхто.