Володимир Дрозд - Листя землі. Том 1

Того року вітер на Благовіщення із-за Невклі дув: на рибу. Закумкали жаби, зійшов з ріки шум, і вперше виплив Кузьма на річку Синявку. А в неділю віз риби відтарабанив у Мрин, перекупникам. Відтоді і день, і ніч на річці мокнув. Як почалися роботи на полі, трохи поспить звечора— і знову по рибу. Одної ночі перед Купалою ловив у Синявці, заплив у коліно, де рогоза та осока. Закинув сітку під очерет, нагнувся з човна і вибирає. Коли хтось як заплаче-заплаче в очереті. Тоненьким дитячим голоском… У Кузьми картуз на голові піднявся і бовть у воду. А тоді як зарегоче хтось за його спиною. Оглянувся, аж Нестор-солдат по воді, як по суші, до нього іде. Весь у білому, та такий високий, що й місяця головою затуляє. Кузьма сіпнувся з човна, човен гойднувся, води зачерпнув — і на дно. Лемеха замолотив руками-ногами, якось добрався до берега, з берега озирнувсь: нікого і ні чого на плесі, лише туман над водою, під місяцем, та регіт відлунює в очеретах. А може, то зозулі реготіли, на порі такій було. Але а тої ночі урвалося йому з рибою. Так річка споганіла, що як їхав у поле чи в економію через місток, лице одвертав.

Як і кожної весни, на Проводи приїхала з Києва, де, розказували, мала дюжину будинків, баронеса, їхала по селу у ридвані, запряженому білими кіньми, і кидала з вікон цукерки дітям. Діти бігли за ридваном, ловили цукерки і галасували на весь Пакуль: «Баронеса їде! Баронеса їде!» Як з'їжджала з Крукової гори, понесли коні, дитячого лементу налякавшись.

А може, сам Нестор і наврочив, йон щось знав, знав.

Баронеса ж та була повнюща, як бочка, то вже не так у ридвані колотило!

А внизу, під горою, сякий-такий місток через Білорічицю, там уже баронесу і смерть ждала.

А тольки ж не смерть її ждала, а Нестор-солдат.

І узяв йон коней баронеси за вузди, узяв йон білих коней баронеси за вузди та й зупинив.

Щось йон знав, щось йон знав!

А мо, руки такі мав, що коні його рук слухалися.

Знав що чи не знав, а коней перед самим містком зупинив. А баронеса ледве у вікно змогла виглянути, синьо-біла вся, як гербовий папір.

А далєй яна і питає: «Хто ти такий будеш, що мене на той світ не пустив?»

«Буду я Нестор Терпило, колишній солдат, а теперечки пакульський мужик». Одвітив так Нестор і кінську піну з лиця витирає. «Дяка од мене велика буде, що порятував, приходь завтра на обід поминальний по моєму чоловікові». Назавтра поставили столи за наказом баронеси на майдані, коло дому її над Студеницею, і Нестор прийшов. По обіді, як повезли пироги попові та церковному старості, підкликала баронеса Нестора до себе: «Що, солдат, хочеш од мене на порятунок від смерті?» — «Хочу латку поля під хату й дворище, бариня». А баронеса мала в Пакулі два кусні поля за вигоном і луги під Страхоліссям. «Продаватиму я землю за вигоном, на Круковій горі, хто селитися захоче. А тобі день поля дарую, така моя дяка. І стерегтимеш луги мої за десяту копицю сіна».

Був день літній, паркий, їхав Нестор верхи луками баронеси. Навстріч од села ішла Уляна з вузлом у руці. «Ти, дєвко, до косарів?» — притримав коня Нестор. «До батька я, — Уляна дивилася під ноги коню, — просив їсти на луг принести». — «Добре, що мене стріла, бо тільки б ноги даремно била. Батько переказував, щоб на луги не несла, бо вже вони там викосили, а тепер косять на Чортовім болоті, за Страхоліссям, туди й неси». — «Дякую, дядьку, що сказали». — «Ти б мене ще дідом називала…» Ані слова не відповіла на те Уляна, мовчки звернула на стежку, що до лісу. Довго дивився їй услід Нестор, і було його обличчя наче з каменю чорного вирізьблене. А тоді пришпорив коня, погнав яром. По дну яру сльозився потічок. Вода пахла торфом, бо текла з болота. У Страхоліссі Нестор пустив коня пастися, а сам усівся на зваленого вітром осокора. Збиралося на дощ. Ліс затаївся, лише час од часу по вершинах дерев пробігав молодий вітер, провісник грози. Стежка, що вела через Страхолісся на Чортове болото, тут вигиналася, і Уляна помітила Нестора, уже коли виходила з-за куща ліщини. Він ковзнув з осокора і пішов їй навстріч — очі Нестора були страшні. З рук Уляни вислизнув вузол, горщик з борщем хряснув об стежку і розбився. «Дядьку, дядьку!..» — зойкнула, але ніхто не чув, окрім лісу. І Нестор не чув. Він нічого не чув, окрім своєї нуртуючої крові. Уляна впала на його руки, як підтятий косою заячий холодок. Нестор поніс її в ліщинник, кинув на траву. Коли Уляні стало боляче, вона застогнала, але то був стогін жертви, а не жінки.