— Щоб тебе, проклятенного, земля не прийняла! Щоб ти дєтками своїми не натішився, як я — синочком своїм єдиним! Щоби здох ти, яко пес, серед дороги пустельної, у муках страшних, а вороння щоб очі твої випило, а звірина лісова щоб кості твої розтягла на усі чотири сторони!..
Дак сеє усе і справдилося, як вона Нестірку побажала. Наче лінію жисті його проорала. Бо є часина, коли слово жорстоке, із вуст гнівних вихопившись, потік днів та років пронизує і в будуччині збувається, людяцькую долю припечатавши. А се, мабуть, була часина тая…
Німіли люди пакульські навколо, страшними прокляттями з вуст Козубелихи вражені. І тихо зробилося біля церкви, і чуть було, як сонячне колесо, поскрипуючи в осі золотій, котить по небу весняному. Розквітли малиново ружі на блідих щоках Нестірка, і мовив він по хвилі гніткій до матері Козубела, що, мертвий, у труні лежав:
— Не тямите ви, тітко, себе, усе теє гомонячи. Ще у свідомості вашій не розвидніло, ще у голові вашій, задурманеній класовим рабством віковим, потемки непроглядні. Якби інакше було, не плакали б ви за сином своїм, пагоном жисті учорашньої, а раділи б, що одним ворогом класовим вимріяної прогресивним людством червоної комуни на землі нашій поменшало. Бур'яном був син ваш на полі пролетарському, і правильно зробили славні чекісти, що той бур'ян залізною рукою вирвали!..
І обминув Нестірко жінку, як сухий корч обминають, і чалі пішов, і товариші його — за ним. І не було у душі І Іестірка співчуття до горя материнського, ані жалощів чи сумнівів не було, лише вірою у світле майбутнє оновленого людства очі палали. А як зійшли вони вулицею на шпиль гори Воронової, зупинився Нестірко, онук Нестора Семирозума. Звідси Пакуль увесь видко було, наче на долоні Нестірка він лежав, і Гора, і Низ, Невклею оперезаний. І казав Нестірко захоплено до супутників своїх:
— Мине літ небагато, і не стане Пакуля сього, захланного, учорашнього, а буде Пакуль — новий. Виростуть білі палаци на землі оновленій, і житимуть у тих палацах щасливо бідаки нинішні, і кожен день для них буде празником, а буднів — не буде. І не знатимуть вони, що таке — праця тяжка, у поті кривавому, бо усе чисто машини за них робитимуть — і у полі, і вдома. І не знатимуть вони, що таке сварка чи заздрість, бо усі будуть рівні, як сірники у коробці чи цеглини у підмурівку. І смерті яни не знатимуть, а житимуть вічно, бо уже науки пролетарські до такого доходять: замість серця буде у людяк нових мотор із заліза, який не ржавіє і не зношується ніколи. А розпочнемо ми з вами будувать жисть нову у Пакулі із комуни. А назвемо комуну «Світле майбутнє». Маючи на думці Землю Горіхову, про яку казав людям ще дід мій Нестор Семирозум, а інший великий пакулець Григорій Латка шукав її у світах далеких. Ми ж той рай земний, бідняцьким людом вимріяний, на оцих ось шпилях власними руками вимуруємо. Долаючи нещадно опір несвідомості і темноти народної. Якщо треба буде когось поставити до стінки, поставимо і до стінки, рука наша не здригнеться і серця наші не знатимуть жалості — в ім'я світлого майбутнього. Людяки тутешні, закорузлі у пережитках старого світу, — лише глина, яку треба м'яти і м'яти, аби годилася для цеглин у підмурівок будови комунної. Як був я в комуні комсомольській, у городі Мньові, читали нам розказ про Данька, героя бідняцького, що люд свій вивів із болота пережитків на рятівний беріг нового життя. А що люд — дурний, темний, — дороги перед себе не бачив, Данько серце своє із грудей вирвав. І палало серце його вогнем невгасимим, покуль і день новий не настав…
І одвів руку свою Нестірко од грудей, над собою підняв, і горіло серце його червоно у небі, на долоні випростаній, яскравіше, аніж сонце весняне горіло…
Дак бачило сеє людяк багато, на Горі і по Низу, і хто коло церкви стояв — бачив. Кривавим вогнем серце Нестірка Волохача палало у руці його, над селом Пакулем, а позем од того вогню стелилася довкола туманом, у спалахах, наче в блискавках, червоних.
І хрестилися люди старі, кажучи, що вогонь той — од Диявола, а не від Бога, позаяк яскравіший од сонечка святого йон.
І схожий став той день у Пакулі на ніч загравну, як перед кінцем світу сього.
А Бомба та Цмокало спужалися того вогню, відступили від товариша свого, п'яти намилили, щоб тікать світ за очі. Бо жарини вогню з долоні Нестірка скрапували, так яни потім розказували, і землю суху під ногами плавили, наче віск.
Тади засміявся Нестірко сміхом холодним і серце своє у груди сховав: «Хоч ви, хлапаки, пішли за мною, як вівці за пастухом, а ще ваші очі од сяєва віри нової, комуністичної, сліпнуть, ще ви свідомістю своєю куці…»
Читать дальше