Володимир Дрозд - Листя землі. Том 2

І припливли баркаси з людьми військовими у гирло ріки Галиці, де Лютіж. Село настрашено до землі тулилося, спини стріх вгиналися, як у худобини, над якою батіг похвиськує. Але наказав командир узяти заложників — попа, дяка і трьох селян, із багатших. І привели їх до причалу, під дулами гвинтівок, на корму головного баркаса посадили, руки спеленавши. Пообіцяв командир лютізьким начальникам заложників розстріляти, якщо до наступного ранку село зброї не здасть. І поплив караван униз по Невклі, надвечір до мринського причалу пристав. Тут ніч перебули люди військові, спровадивши заложників до в'язниці міської. Ніч видалася тепла, ніжна, зоряна, на луках по той бік Невклі витьохкували солов'ї. А передмістя з нанизаними на вузькі вулички дерев'яними будинками чорним, струпатим лишаєм повзли вздовж берега. На тлі зоряного неба на пагорбах мринських темніли примари церков і давніх соборів. І казав мрійно командир чонівців Нестірку, порипуючи у темряві шкіряним вбранням: «Я тобі, хлопче, трохи заздрю, ти ще — такий юний, ти ще житимеш у світлому майбутньому, яке виросте з крові, нами пролитої. Усі ці міщанські курятники, усю цю релігійну рухлядь ми зметемо з лиця землі залізною рукою пролетаріату, як змели у громадянську класових ворогів. І виростуть на горах цих світлі, тисячоповерхові палаци-велетні для робітників і біднішого селянства. Я бував в Америці, бачив, на що здатні руки людські. А руки, звільнені від буржуйських пут, озброєні передовим класовим ученням, — здатні во сто крат». І слухав Нестірко заворожено. Як казку слухав із вуст баби Уляни, дитиною бувши. І солодка була та казка душі його, і вірив він, що так буде.

Уранці рушив караван у зворотну дорогу, назустріч воді прибутній. На причалі у Лютежі чекали на військових начальники сільські, а трохи віддалік — гурт людський. На мокрих дошках причалу лежали три берданки, шабля без піхов заржавіла і штик німецький. «Болєй нічого не змогли зібрать, — виправдовувалися перед командиром чонівців начальники лютізькі. — Хлопці з окружної міліції нас частюка провідують, бо тут їм похватніше, анєй на селах далеких, глухих. Тольки ж поверніть нам людяк наших, бо родаки їхні нас за поли хапають, а без попа і дяка покуль шо ані на сей світ прийти, ані на той світ відчалити». — «Хай із куркулями вашими мринське чека разбирається, — відповів командир. — А нове, комуністичне, людство, яке ми виробляємо сьогодні із старого людського матеріалу, має без попа народжуватися і без попа помирать». І падали слова командира у душу Нестірка зернами стиглими, аби прорости завтра.

І поплив караван із військовими угору по Невклі, між берегів притишених, упокорених. Як минали луги нижче озера Муравського, зграя вороння кружеляла над лозами, над тілом учора забитого, на молодій траві розпростертім. Але одвів Нестірко очі од мертвого тіла. Холодні, як у командира чонівців. А як підпливали до берега пакульського, де Нестірко зійти мав, мовив до нього командир так: «Славно мы с тобой, парень, речушку вашу огненным утюжком проутюжили. Никогда здесь больше ни одна вошь хохляцкая не заворушится. И помни, возвращаясь в деревню свою дело наше продолжать: лучшее слово, обращенное к врагу мирового пролетариата, — пуля свинцовая. Мы истребляем не отдельную личность, а истребляем буржуазию и прихлебателей ее как класс. И не забывай указание товариша Ленина: каждый член нашей партии является агентом Чека. Хотя ты еще комсомолец, но вскоре, верю, большевиком будешь!» І дістав командир із кишені шкіряної куртки браунінг, Нестіркові простяг: «Тебе, за помощь чекистам. Ты — человек наш, железный человек. Оружие — у боях мною добыто и у боях испытано. Бей контрреволюционную сволочь, как собак бешеных. Не верь, что гражданская война окончилась, гражданская война — только начинается…» Спалахнуло рум'янцем лице Нестірка, вдячного за довіру. І присягався він подумки всього себе віддати розбудові нового світу, не жаліючи задля великої мети ні свого життя, ні життя чужого. Сховав він благовійно подарунок командира чонівців до внутрішньої кишені куртки, із шинельного сукна у комуні пошитої, до серця притис, що билося чітко і впевнено, наче залізний мотор.

І ступив Нестірко із сходнів на беріг пакульський, твердо, владно ступив, наче на землю, ним завойовану. Сходні скреготнули об край судна, баркас одплив, і скоро караван зник за кручами. А Нестірко рушив гористою вулицею ходою господаря, а не гостя. На село своє, що Пакулем звалося, дивився він, як гончар на глину. Глиною був людський матеріал, який належало йому розім'яти, добряче вимісити, аби ліпити з нього людей нових для світу нового.