Луччей би уже нічого за тою межею, за лаштунками сцени земної, не було, а сама кіпоть і гнилизна…
А Кузьма Терпило таки зостався у нас у театрі і робив до пізньої зими. Покуль матка, Уляна Несторка, назад у село його не піддурила.
Тіла хлопців, забитих на острові Варяговому, усе ще лежали у березі Невклі, наче колоди, виловлені у прибутній воді, або човни, перевернуті догори обшмугленими об пісок днищами. «І нічого страшного немає в смерті, — уже вкотре за останні місяці подумав Нестірко, зирячи на пакульський берег із баркаса, повного людей військових, бійців вохрівського загону. — Смерть — це революційна справедливість, смерть — це ніж у руках лікаря, хірурга, який відсікає гнійник, аби — порятувати тіло». І про єдине шкодував він: що ці хлопці уже ніколи не усвідомлять неправоти своєї перед радянською владою, бо не побачать на власні очі світлого комуністичного майбутнього.
І відчалили баркаси з людьми військовими од пакульського берега, униз по Невклі попливли. І Нестірко — на передньому баркасі, біля командира загону, бо він знав ці місця, знав ріку Невклю, а командир — уперше в Краї, із самого Пітера прибув він із бійцями для нещадної боротьби з місцевим бандитизмом. Був командир весь у шкірі: і картуз, і куртка, і штани — усе з хрому блискучого. Був командир ременями портупеї оперезаний, і саме обличчя, обвітрене, як із хрому, а очі з-під козирка — сталисті, мужні, нещадні очі. Шкіра на командирові грала як жива, непідвладна ні вітрові, ні сонцю, ні кулям. Од командира віяло силою великої ненависті і великої мрії, і солодко серце Нестірка завмирало — від гордощів, що і він не чужий тій силі, силі всесвітнього, переможного пролетаріату.
І грізно, кулеметами й дулами гвинтівок до берегів шкірячись, проплив караван суден повз гору Вишневу, повз Глинище і Глеї, Муравщину і луги Страхоліські. Німували, нишкли береги перед силою непереборною. Навіть солов'ї — і ті вщухли, зачаїлися. Піщані, зарослі лозами острівки на річці, розповнілій від прибутної води, безлюдні були, покірні. Лише нижче Муравського озера, на лівому березі, помітили пильні дозорці людину у лозах. Стрелили угору, в трубу жестяну скомандували, щоб до води ішов. Але тікала людина безоглядно у луги муравські, у лозняки рясні. Тоді з наказу командира зататакав кулемет на баркасі, кулі збурили пісок у березі, відтак наздогнали утікача і по траві молодій, ясно-зеленій тіло його розстелили. «Не будем к берегу причаливать из-за одного бандита, — розпорядився командир голосом незворушним. — Пусть воронье с ним разбирается…» І подумки притакнув командирові Нестірко, великій науці боротьби за світле майбутнє людства навчаючись. Сама доля звела його із цим закованим у блискучу шкіру, як у броню, пітерським чекістом. Одна-дві доби біля цієї легендарної людини значили для нього більше, аніж місяці, проведені у мньовській комсомольській комуні. Лише під зиму повітком озброїв юних комунарів гвинтівками й обрізами, відібраними у лісовиків… Летючий комсомольський загін було організовано, коли від банди Вовчаря залишилося саме клоччя, самі недобитки. А до того комунарів більше використовували на мньовському причалі, коли треба було вантажити на баржі викачаний у куркулів хліб. А ще їх перегодовували політграмотою. На політзаняттях у комуні Нестірко нудився. Політграмоту йому передано з кров'ю, від батька-революціонера, розстріляного у мринській в'язниці, від матері, забитої карателями. Політграмота ця — чітка і проста, як бідняцька правда: від того, у кого більше, одібрать і тому, у кого менше, віддать. Бо справедлива — лише рівність, у всьому, а несправедлива — нерівність. Він, звісно, шанує вождів світового пролетаріату, але плетіння словес їхніх лише ускладнюють революцію, гальмують революційну дію. Усе, що треба знати революціонерові, сказано в «Інтернаціоналі»: спершу — зруйнувати, розрушити світ старий — до основ, а на зруйнованому — побудувати світ наш, світ новий, де той, хто був нічим, стане усім. А задля цього — звільнити землю од усякої нечисті. Хто не з нами — хай помре, згине без сліду, угноїть ниву тілом своїм поганим — для нового врожаю. Залізні люди, до яких і він, Нестірко, притулився своєю юною душею, — нові земні боги, їм дозволене усе, що наближає світле майбутнє. Старі боги мають бути повержені. І коли Нестірко озирався з плеса ріки на Пакуль, маківка церкви муляла око, наче скабка. І присягався він подумки той дурман у душах односельчан розвіять навік.
Читать дальше