Володимир Дрозд - Листя землі. Том 2

Згадаймо Ніцше. Бог мусить повсякчасно творити, аби бути живим. Тому він і сотворив смерть, бо інакше не було б народження. А народження — це творчий акт, таємничий і тому вже — божественний, бо свідчить про наявність Творця, Бога. Бог також постійно перейнятий тривогою за Своє Буття в людині, необхідністю повсякчасно нагадувати про Себе — аби жити у нашій духовній спразі Його пізнати. Тому Він руйнує і творить, умертвляє і народжує — бореться за Своє існування у Всесвіті — ТВОРЕННЯМ. Так і художник. Доки він творить — почуває себе живим, бо заперечує новим творенням себе учорашнього. Так оживає духовний ланцюг вічності. Часто — в ілюзіях, сподіваннях, але хто скаже, що це — не так… Усе це у тебе — живе, нуртує в тобі — у Нестарі, про якого ти так багато роздумуєш. Цікаво, що сумніватися змусила Бога людина, сотворена Ним (у тебе — Нестор). І не лише тому, що людина сотворена по образу Бога, а тому, що тільки людину Бог так необачно наділив даром творення, доуявлення, передбачення. Отже, людина може зазирнути за сотворений Богом світ, туди, де зачаїлася таїна творення одне із найбільших чудес і найбільших ілюзій людського роду. Даром творення Бог зачарував людину на життя, інакше нема смислу буття для людини. Не кожної, а окремішної, Богом поміченої. Згадай А.Шопенгауера (есе про геніїв), Івана Бунта — про Л. Толстого («третє око»). Цей дар творення — і солодкий (у якісь миті), і болісно-трагічний, нестерпно невимовний, бо не буває повної насолоди від сотвореного…

Володю! Ти — щаслива людина! Чорт з усім цим копошінням — із Спілкою, із ювілейним ушануванням, із нагородами! Ти написав велику книгу буття українського народу і дякуй Господові, що він дав тобі сили і здоров'я це здійснити. Ти виконав найвищий обов'язок перед своїм народом, бо Бог дав тобі дар творити словом і це ти зумів реалізувати.

Знаю, мало хто прочитає «Листя землі» від початку до кінця. Але її треба (хоча ти вважаєш, що можна читати з будь-якої сторінки) читати з перших слів, бо без цього не пізнаєш ні чудотворного дару Уляни, не зрозумієш високої місії Нестора Семирозума, великої мудрості життя на землі Кузьми Терпила, ні ганебної чорної душі Михаля Громницького, ні вовкулацької долі Мартина Волохача…

Жаль, але Нобелівську премію тобі за неї, за «Листя землі», не дадуть. І лише тому, що неможливо це «Євангеліє від Володимира» перекласти англійською мовою. Але якщо всерйоз, то «Листя землі» заслуговує на Нобеля. Бо такої жорстокої, чесної правди про свій народ за 100 років ніхто не написав!

Я тут ходоку, читаю усіляким високопоставленим курортникам уривки. Галі читаю, тішусь, горджуся — і не знаю, як написати про тебе, про твою «Книгу доль і днів минущих».

Цьомкаємо Ірину, обіймаю мого брата Жульєна, вітання Орисі і Павликові — хай гордяться батьком!

А було це у літо Господнє одна тисяча дев'ятсот двадцять третє.

На п 'ятеє літо жисті нової було сеє.

І говорили в Пакулі, що Кузьма, син Нестора Семирозума, із глузду зсунувся, третьої клепки лишився, зробивсь як потороча.

Здурів йон, зовсім здурів — із-за жонки своєї, Марусини, що од сухотки померла, перед Постом великим, а Кузьма тади ще із Чеки не вернувся. Се вже йон познєй з'явивсь, увесь — наче в терниці його теребили. Де Марусина моя, запитує, а білеє тіло Марусини у землі сирій, на горі Вишневій уже черва їсть…

Була весна в Краї, давно такої пишної весни не було, усе росло як на дріжджах, до синіх небес тяглося, із сонцем любилося-милувалося. Бо — земля кров'ю людською набучавіла. І казала весна до Кузьми про життя і любов, а про смерть не казала. Не казала весна до Кузьми про смерть, бо смерті нема і не було ніколи, смерть самі люди вигадали. А щоб у марноті слів людських про смерть пересвідчитися, ішов Кузьма на кладовище пакульське, на гору Вишневу, колінкував біля могили Марусини своєї, хреста обіймав. Хрест був теплий, весняним сонцем зігрітий, а земля — холодна і німа. Трава зелена із могильного пагорбка проростала, але мовчала трава про Марусину, хоч мову трави, звірини, птахів і усього живого давно знав Кузьма. Не було Марусини у землі сирій і буть не могло, усе те — забобони людські. Ішов Кузьма на луги Страхоліські, де він колись траву косив, а Марусина сіно гребла, і копиці вони складали, і любив він Марусину у сіні пахучому, і було тіло Марусини гаряче, як сонечко літнє. Шукав він Марусину на луках страхоліських, але не знаходив її. Ще вода прибутна у долинах стояла, синя від небес весняних і золота од лопушиння рясного, квітучого. Чайки над водою ширяли, і все було так, наче першого дня по сотворінню світу, коли вода, і твердь земна, і небеса відділилися, щоб ранок був, і був вечір, і життя було.

Читать дальше