Володимир Дрозд: Листя землі. Том 2

Се ж довго-предовго була война миколаївська, а тади — война громадянська. Настелили тії войни люду по землі, як льону на ланах, за рікою Невклею. Уже думалося мені, молодьону, що скоро жодної людяки живої на землі не зостанеться. Калі ж сеє усе якось ущухло. Мо', тамочки, угорі, начальники високі сказали одне одному: а ким же ми, начальники, верховодитимемо, як усі видохнуть, хай ще сей народ, що зостався, поживе трохи, калі вже його ані кулі, ані хвороби, ані голодухи не беруть, хай ще йон поживе і розплодиться, а тади далєй убивать будемо. Дак се ж і я вижив якось, і в міліції мринській приліпився, уже ж се коло нової власті, вельми бідової, їздили ми по селах околишніх, недобите мужичче потрошили, зброю шукаючи. Такий нам наказ строгий од вищих властей був. Тади усе з бандами воювали. А бандит — йон одкуль? Босака за глитавку ухопили, хлібець із комори вимели, корівку у продрозверстку забрали, ось йон завтрака уже і в лісі, уже йон і бандит… Дак шукали ми по хатах зброю, і кой-шо, не секрет, до наших рук прилипало. Бабраєшся у скрині чи сундукові бабському, зирк, а тамочки — під сувоєм полотна чи під вузликом із одежиною, на смерть зібраною, — якийсь перстеньок золотий чи сережка зблисне. Як тут собі руки вкоротиш? Людяка є людяка, на якій би службі яна не перебувала. Одна молодичка, із Листвена, і роззіпалася, до самого комісара Дмитра Домонтовича достукалася. Дак знайшли у мене кой-шо, у галіфе зашите… Стружку з мене до кості моєї селянської зняли і з міліції — на викиштель. З міліції вигнали, а в комсомолі я таки зостався. Бо я хоч і молодьон був, а голову на плечах уже тади мав: кой-чим із старшенькими, з командирами дорогими, ділився… Та й не ворог же я — класовий, тади за цим болєй дивилися, за совітську власть був я і руками, і ногами, і усім, чим хочеш. Бо хто я був без совітської власті? Босак був, мужичина репаний, пакулець, а совітська власть людякою мене зробила, з багна пакульського вирвала і на сухіше, тепліше, у город Мрин перенесла. Ну, і відправили мене після того скандалу на господарчу роботу — у театр мринський. Пайки я акторам добував, дрівця там і все інше. І мені, звісно, коло них кой-шо перепадало, не без того, жисть є жисть, як би власті не мінялися, а закон жисті — вічний. Виміняв я за три пайки акторські у виголоднілого героя громадянської войни шкірянку його бойову, ще добренну шкірянку. І картуза шкіряного виміняв у комісарика якогось, зранетого у походах бойових. А галіфе на мені ще міліцейське — жовте, з червоними лампасами. І вже я не «ступтрест», не махорку тобто покурюю, як було у міліції, а покурюю уже папіроски «Сальве»…

І тут у господарстві, над яким я вищими начальниками поставлений був, пригода сталася: столяр дерев'яного спирту нажлуктився, піну пустив та й ґиґнув. А до нас на гастроль столичний театр приїхав, столярної роботи додалося. Біжу я уранні на біржу мринську столяра напитувать, коли бачу: наче ж наша, пакульська, людяка — Кузьма Терпило стоїть на майдані Пролетарської диктатури. Стоїть, яко стовп, і в небо зирить. У сорочці полотняній, шовковицею фарбованій, штани сельські, матня до колін, чоботи, правда, на ньому добрі, ялові, але забрьохані, наче щойно із болота Замглай виборсався.

А довколо нього, на майдані Пролетарської диктатури, жисть нова вирує. Непмани у колясах на дутих шинах до своїх крамниць поспішають. Комісари на машинах, англійських та німецьких, у буржуїв реквізованих, у губернські канцелярії торохкотять. Уповноважені на ленінські десятки нові міняють керенки та катеринки: «Купуйте, купуйте червінці!» Перекупники підторговують сірниками — мільйон за коробку. Папіросники штовхаються у юрмі з лотками цигарок, розсипних і в коробках: «Кому — «Сальве»? Кому — «Жемчужину Криму»? Кому — «Золоте руно?» Я у жисті тогочасній був — як риба у воді. Давалася мені тая жисть у руки, покуль і не згорів у ній — синім вогнем. Ну, а Кузьма — наче й не од світу сього. Стоїть, як пень старий серед лісу молодого, до сонця жадібного. А ми із Семирозумами, так їх по-вуличному, через вигон проживали, я до матки з батьком у Пакуль навідувався і вже чував, що Кузьмі — у голові повредилося, з любові до жонки-покійниці. А тесля йон — золотий був, про сеє теж усі знали.

Проштовхався я ближченько і запитую: «Се-бо ви. дядько Кузьма, чи не ви?» Здригнувся йон, наче тільки-но прокинувся, відповідає глухим голосом: «Наче ж — я…» — «А чого ж ви туточки, серед майдану, стовпом стоїте?» — «Марусину свою виглядаю…» — «Нема, — кажу, — тут вашої Мару сини, у землі давно тітка Марусина, а робота для вас у мене є». Дак йон, покуль артистам увечері виступать, усю роботу плотницьку у театрі поробив. Усе його рук слухалося, не робив, а — співав наче. Я і кажу: «Залишайтеся, дядьку, у нас у театрі, червінцями платитиму і пайок забезпечу». А йон — ні в яку: «У Пакулі мене Марусина моя чекає…» Нагодував я його, посадив у залі, на приставних, щоб виставу подивився, і сам — коло нього. Дивився Кузьма виставу, рота роззявивши, як дитя мале. Наче не актори перед ним на сцені, а жисть справжнецька. А в останній дії — виплив Місяць-повня над сценою, так треба було у виставі тій. Тут Кузьма і затрусився тілом усім: «То — Марусина моя із Місяця на мене дивиться, кличе до себе…» І уже б — на сцену біг, якби я не втримав. Після вистави повів я Кузьму за лаштунки, показав, який то Місяць, яка то Марусина… Обмацав йон обруч дерев'яний, розквецяний фарбами, полотном затягнутий, та як заплаче — натуральними слізьми: «Уся наша жисть земна — тіятри тольки…» Засміявся я, бо не второпав, про що се йон казав тади. Молодьон, зеленяк я був. Аж теперечки виставу жисті своєї, довгої і кривулястої, додивляючись, хоч дещицю слів його утямити можу. Крізь сльози вони були мовлені, бо над долею усього роду людяцького, не тольки над своєю душею плакав син Нестора Семирозума, а сміх мій — дурний був. Та вже мені пізно щось думать і мінять у жисті своїй — зі сцени земної годки кличуть. А якщо тамочки десь, за межею, запитають, як я жисть свою прожив?!. Якщо опіум, як нас навчали, не опіум, а й справді щось є?!