Володимир Дрозд - Листя землі. Том 2

Дак згадували люди пакульські, покуль вогонь той над селом горів, Нестора Семирозума, який віщував у часи давні: «Загориться сяєво криваве у руці людяцькій, яскравіше од сонця буде яно, і землю усю вогнем обпалить».

Аж так яно і сталося у роки прийдешні.

Але ще був світ, і був Край, і Пакуль у Краї був.

І зійшли Нестірко, Бомба та Цмокало з гори Воронової і вигон проминали. А на вигоні пасла вівці Вівдя Чотирусова, що її батьки од тифу померли, а Колумбети до себе взяли, за наймичку коло худоби. Сиділа вона на камені, сонцем зігрітому, а босі ноги подолом полотняної спідниці кутала, бо хоч і весна, а земля ще була холодна. І була Вівдя з лиця бліденька. захарчована — звісно, як сироті убогій у чужих людей живеться. Зупинився Нестірко біля Вівді, на руки її узяв. І мовив Нестірко до товаришів своїх: «Ось для неї, для таких, як яна, а не для себе світле майбутнє ми будуватимемо!» І закивали згідно головами Бомба та Цмокало.

Дак кивать яни кивали, а болєй для себе теє світле майбутнє будували, анєй для Вівді. Бо як зосталася Вівдя послі війни із п'ятьма дєтками малими у курнику над яром, нікому яна не треба була, ще й Цмокало щоночі за облігайки у контору тягав і душу з неї витрясав, голодної, колгоспною роботою замученої. А в самого пика — як не репне. І так — усю жисть його довгу. А Нестірка Вівдя Чотирусова добрим словом згадувала, докуль і жила. Йон, каже було, од Сибірів мене порятував. А як Нестірко порятував Вівдю, се я знаю, бо на моїх очах, ще я молодайкою була. Як сказали людям, що не слід богам учорашнім молитися, а тольки — богам мовим, поводирям жисті сеї вже, церкву пакульську розкасирували. Нас трьох, ще Марфа Богуля була з нами, Нестірко поставив богам, на стінах мальованим, лиця замазувать. Тички такі довжелезні нам видали, із квачами на кінцях, і бочку з вапном серед церкви поставили. Ми квачі тії у вапно вмочали і, прости, Боже, мене, грішну, по образах, по стінах мальованих водили, очі святим заквецювали, аби не дивилися докірливо на людяк нинішніх, і лиця їхні, і одєв. А того Бога, що на самім склепінні, того Бога наші тички не діставали. І зирив йон на нас строго, осудливо, аж скумасно нам робилося у дивному світлі очей Його. «Покарає йон нас, ой, покарає, дєвки!» — казала я подружкам своїм. Дак і покарав: палець великий мені вапном роз'їло, гній завівся, довго я з тим пальцем мучилася, ще й досі йон болить ночами безсонними, як стану я колишнє згадувать. А у Марфи та Вівді чоловіки їхні з війни не вернулися, дєток посиротили. Хоч, чим довшей живу на світі, усе частєй думаю головою своєю дурною: а як же яно усе теє без згоди Його мовчазної могло на землі нашій творитися? Пастух і той скотини у шкоду не пустить, на кручу стрімку не пожене. Бо знає, що скотина — нерозумна і норовиста, хвилиною живе, нутром своїм керується, а не умом. Або не всесильний, Йон, Бог, або давно на нас, людяк, мурахів земних, рукою махнув: що хочете, те й робіть, а я вас за вчинене вами карать буду. Дак замазали ми очі богам небесним, потомилися, сіли перепочить. Калі дивимося, а двері вівтаря не замкнені, ниточка на них, папірчина довга і кружечок із сургуча на папірчині. Ну, Вівдя серед нас найбідовіша, по наймах виросла, і зірвала яна тую печатку сургучеву: «Давайте-но, дєвки, зазирнемо, що яно там». Зазирнули. Аж тамочки ікона красивенна стоїть, Богоматір із янголятами, і книги божественні коло неї, і чаша срібна, і кадила. А очі Богоматері на іконі тій красивенній аж наче сльозяться. Дак Вівдя і каже: «А що, дєвки, як ми сюю ікону переховаємо? Бо і її Громницький постеле собі під ноги. А краса ж, краса несусвітня, за серце хапає». І тольки яна сеє сказала, аж Нестірко — через поріг. А йон уже з Біломорки вернувся і знову у почоті був, при владі сільській, ще не забрав його «воронок». Дак Нестірко через поріг та як гримне до нас: «Хто печать сургучеву зірвав?» Вівдя і призналася. Глянув йон на Вівдю оком зизим та й мовить по хвилі: «Щастя твоє, що се — ти, що я тебе, малу, на руках тримав, світле майбутнє, хмільний од жисті нової, обіцяючи. Аби се інший хто, поїхав би йон у тайгу ведмедів пасти…» І опечатав йон знову двері вівтаря. А другодні усе теє із церкви вивезли, і зникла ікона Богоматері, у давнє врем'я мандрівним богомазом мальована, без сліду. І осиротів Пакуль наш на віки вічні.

Кузьма знову удома не ночував, і тривожилася Уляна. І вранці він не прийшов. Бродив Кузьма полями-лісами околишніми, Марусину свою, покійну давно, шукаючи. Люди усяке балакали, але знала Уляна — це у нього од любові великої, не від хворості. І замовляла, і вишіптувала, і травами відпоювала сина, але безсилі були чари і знаття Улянині перед силою любові. Тепер бачила: тільки час і течія життєва порятують Кузьму. День видався ясний, погожий, наче писанка, день, а в церкві дзвони сумно гули: хлопців, побитих на Варяговім острові, хоронили сьогодні. Не пішла до церкви Уляна: не було на кого діток залишити. Втім, і з виводком дитячим пішла б, але що вона людям пакульським, матерям і батькам загиблих, скаже? Може, і мовчатимуть вони, нова влада, сувора вельми, язики людям уже стриножила, але очима — пектимуть. Це ж її Нестірко хлопцям з острова Варягового допоміг на той світ піти. Які вони не були, тії воякі лісні, як не впеклися самим пакульцям ненавистю невгасимою і розбоєм нестримним, а для батька з матір'ю, для родаків їх ніх — кровиця рідна, дорога. І гули дзвони тяжко, наче по ній, по Уляні, гули вони, по Нестіркові, її онукові, бо руки його в крові. По Кузьмі, синові її, дзвони гули, бо й він ролю судді на себе узяв, Демидові Волохачу голову його безпутну одтявши. Гули дзвони по людові Краю, що, пута нові відчувши, рвав їх, не маючи уже доста сил на те дійство.