Володимир Дрозд - Листя землі. Том 2

Сонце викочувалося все вище, уже над шпилем гори Крукової велетенською свічою палало воно, а в душі Уляниній — не розвиднювалося. Навпаки, тривожилася душа усе більше, наче перед сонячним затемненням. Ніби туча безкрая, оболоко чорне на село сунуло з боку Невклі, і все ближче та ближче. Відчуття сили, чужої, ворожої усьому живому, було таке гостре, таке реальне, що Уляна місця собі не знаходила, проклинала той день, ту мить, коли дання його прийняла від Нестора, Семирозумом прозваного, бо тяжко було те дання увесь вік у собі носити. А потім вогонь сліпуче, яскравіше від сонця спалахнув на Холодній горі. Наче косою по тілу живому, по серцю Уляниному різонув той вогонь: мертвий він був, горе обіцяв він Пакулю, а не радість і тепло, як вогонь сонця небесного. І молилася Уляна, до Бога покликуючи і до Нестора Семирозума, аби біду велику од Пакуля одвели.

Бо се ж яна, Уляна Несторка, у душі своїй читала, як у Книзі, що і як яно буде в прийдешньому, і гнітило Уляну знаття її, бо луччей людяці земній не знать, що день завтрашній обіцяє.

А тоді вийшло троє людей із-за двору Коршакового, і на вигон сільський ступили вони. І впізнала Уляна онука свого Несторка, і Бомбу та Цмокала з ним. І ніби туча непроглядна вигон обійняла і лягла тінь од неї на хутір Семирозумів. Дивувалася Уляна, яку велику силу — чужу, жорстоку, онук її, Нестірко, промінить. Бо досі, поки не був він у Мньові, у комуні комсомольській, не відчувала за ним такого. Хоч і знала норов його. Ще дитям був, а вже нуртувала у ньому кров батька його Устина, сина Мартинового, кодло, Вовками прозване в селі, нагадувало про себе. І як ішли Нестірко з Бомбою та Цмокалом через вигон, до хутора наближаючись, вовк у шелюзі на горі Круковій завив. Дивне було виття те вовче серед білого дня. І подумала Уляна сумно: «Се кодло Мартина Вовчаря так привічає онука мого, се кров їхня родну кровицю чує…» І стояла вона з дитям своїм, од комісара нажитим, на руках, на узгір'ї, серед дворища свого, гостей піджидала. Застиг Нестірко як укопаний, хвіртку причинивши, бо сила його недобра перед Уляниною добротою в'янула. І мовив він стишеним голосом: «Се я, бабусю, до хати вертаюся, щоб жить». І запитала Уляна строго: «Що за вогонь запалив був ти над Пакулем нашим, на горі? Злий той вогонь, хлопче. Багато люду пакульського у ньому згорить, і ти сам — із ними. Се мені так душа віщує». Засміявся Нестірко силувано: «Живете ви, бабусю, днем учорашнім, темним днем. Душа ні про що не може віщувати, бо немає душі у людині, її попи видумали, а є в людині лише розум бунтівничий і мотор — серце є. А вогонь, мною запалений, — вогонь жисті нової, революцією розбудженої, і розвиднюватиметься од нього усім людям бідним, що господарями жисті стають». — «Я своє сказала, а ти — як знаєш. Чому буть, що записано у Книзі часу, того нікому уже не відвернути, се правда, а ви — тольки ляльки безвільні в руках Злого Духа. Про усе сеє знав ще дід твій Нестор Семирозум, і знаття вкоротило дні його земні, боліли йому болі людяків прийдешніх. І як узяв він тебе, немовля ще, з рук матері твоєї мертвої, уже йон знав, що не на добро чинить, а зло у світі примножує. Але усе ще надіявся йон, що у душі твоїй скаламученій добро над злом верховодитиме. І тобі, хлопче, тепер вибирати між добром і злом, що сіяти на землі нашій змученій. Для того Бог людям волю і серце дав. Я — сказала, а ти — думай…» — сумно зітхнула Уляна.

І запросила вона онука з товаришами його до столу, поснідати. А як сиділи вони за столом, Нестірко усе плечима широкими поводив, неначе мерзнув, і зукоса на іконостас на покуті зиркав. Відтак ложку відклав він і мовив до Уляни: «Що се ви, бабусю, богами учорашнього дня усю хату обвішали, хоч нова жисть уже настала. Втелющуються яни вирлатими очима з дощок своїх, наче кожну ложку, до рота піднесену, рахують. Давно по тих дошках мальованих піч скучає…» Спохмурніла Уляна Несторка і відповіла сердито: «Не ложки боги рахують, а душу тобі печуть, у душу твою скаламучену зазираючи. Молилися мої діди-прадіди богам сим і я — молитимуся, яка б жисть не настала. Бо людина людиною залишається, на всі часи, а власть — се тольки паморозь на шибці вікна, сонечко пригріє — і розтане вона без сліду. Очі святих з ікон для тих мулькі, у кого Злий Дух вселився і господарює, як у себе вдома. А у кого в душі мир, та злагода, та добрість, для того вони — як весняна теплинь для земельки…» І пересів Нестірко на край столу, спиною до іконостаса, і так він доснідував, ї запеклася сльоза в очах Уляниних, бо вона душу онука свого наскрізь бачила.