Іван Білик - Цар і раб

— А чого їдете в наш стольний поліс?

— Державні справи! — відрубав верхівець на сірому коні.

— А хто пропустив через гряницю?

— Намісник басилевса Перісада П'ятого в Феодосії кірій Никон!

— А сам ти хто? — не вгавав чатник.

— Я сотник важкої кінноти кірія Никона, феодосійського намісника, Лісій, син Лісія, евпатрид! — повним титулом заповістеся вершник і, геть очманівши й від стомливої дороги, й од надмірної допитливости нудотного чатника, загорлав, трясучи сотницьким щитом: — Якщо ти й зараз не відчиниш, я закличу на твою голову прокляття всіх ериній і накажу своїм воїнам розстріляти тебе!

Сторож, більше жодного запитання не вигадавши, почав неквапом злазити сходами додолу, хоча міг би просто гукнути напарникові, щоб одчинив ворота. Знову, лише сього разу повільно й тягуче, зарипіли котки важезних воріт, одхилилася спершу одна стулка, тоді друга, потім брамою процокотів сотник Лісій зі своїм щитоносцем, за ними критий візок римського легата, далі ще два візки безверхі, а вслід десятеро врочисто вбраних, при всім оружжі важких вершників.

Савмак обернувсь у бік Пантікапея, що здіймався на горі, тоді глянув назад. І звідти, й звідси точились вози та вершники, й про вчення годі було думати.

— Ходім між садки! — сказав він Отові, й той звівся. — Було б одразу туди. Хоча там дорога вузька й погана…

Вони зійшли до брами напитися води. Сторожі, які добре знали обох, кивнули на сіру амфору під муром вежі. Коли ефеби напилися, старший, що допіру перемовлявсь із феодосійським сотником, сказав Савмакові:

— Давно ми тут не бачили «володарів світу». Чого се вони? — Савмак байдуже стенув плечима. — Ти, басилевсів пестунчику, не знаєш?

— Ні.

— Кажи! — не повірив йому сторож Аполлодор, але відчепився, згадавши сотника-феодосійця й побоявшись наразитися на нову неприємність.

Хлопці посідали в біґ і поміж валом та царськими садками виїхали на вузький шлях, що відмежовував садки евпатридів Пантікапея. Траса для вправ там була значно гірша, та вони, пам'ятаючи недалекі гермії, не злазили з колісниці до самих обід.

Віддавши перетомлених воронців конюхам, ефеби розпрощалися холодніше, ніж звично. Біля хорому ж Зевса Робітника на Третій терасі Савмак наздогнав царівну Вероніку. Вона, як завше, засяяла очима:

— Ой, ефебе… се ти!

Але тут таки зів'яла й понурила голову. Савмак, здивований поведінкою басиліси, взяв її за руку. Навіть у сей спекотний день шкіра Вероніки зберігала прохолоду ранкового вітру — еола.

— Ти чого се така засмучена?

Йому вперше за останній час стало шкода дівчини. Вероніка, не дивлячись на нього, сказала:

— Приїхали римляни…

— То й що? — Савмак сподівався неприємнішого. — Публій Мукій Сцевола? — Він зневажливо посміхнувся, пригадавши, як чатник Аполлодор вимотував сьогодні жили з того ромея.

— Але приїхав не сам, — обізвалася Вероніка й пильно глянула на нього. Савмак одстебнув фібулу хламиди й лишився в одному короткому хітоні без рукавів, як і Вероніка, й почав недбало метляти червоним шовковистим полотном. — Тобі байдуже… — тихо проказала басиліса. — Байдуже… А він приїхав із сином!

Коли дівчата починали в такий ото спосіб розжалоблювати, Савмакові завжди ставало нудно. Афродітине байстрюча повинно стріляти в жінку, сівши на плечах чоловіка, подумав він, коли вже минали Царську браму.

Йдучи вранці на ристання, Савмак мигцем бачив євнуха, тепер же йому закортіло поговорити з ним, але мусив іти поряд з басилісою й бодай удавати чемного. Він не відповів на ті щемливі натяки її, й тепер шукав слова, що мав би сказати Вероніці. Та слів не було ні на Восьмій терасі, ні на Дев'ятій, ні на мармуровому клімаксі з чотирма потворами по кутках. А на Десятій, царскій терасі вешталося багато всякого потрібного й непотрібного люду, з яким, проте, Савмак не хотів би зараз не те розмовляти, а й бачитися. Він ішов попліч із притихлою царівною й умисно не помічав ні заздрих, ні зневажливих, ні байдужих поглядів. Обернувся тільки тоді, коли почув писклявий жіночий голос. Лоґоґраф стояв у гурті царевого лоґофета Еака й жевжика Архелая біля бронзової подоби Небесного Перісада, поклавши своє жіноче стегно на священний вівтар царя-кумира.

Вероніка відчула, що Савмак надсилу йде поруч неї, й квапливо вбігла до хорому. Він із легким самокартанням подумав, чи не ховала басиліса сліз. Але щойно підійшов до бронзової статуї, як та думка зблякла й вивітрилася.

Стоячи обіч старших, Архелай похмуро відповів на Савмакове привітання. Євнух, доводячи щось лоґофетові, коротко кивнув: