Іван Білик - Цар і раб

— Може б ви, діти мої, взяли свої арфи? Що ми мордуємо гостей такими нудними розмовами? Гляди, більше й не схочуть прийти до нас?

— О-о! — гаркнув Евтихій, щиро вражений скромністю господині. — Хай мене забере дочасно смердорука Кер, коли я дозволю вам нудьгувати!

Клеопатра вмить ухопила свою арфу, знову сіла на ложу біля одного з близнюків і засяяла очима:

— Якої, люба?

— Домовтеся з нею, — кивнула Елена до другого юнака, де стояла Раїс. Фріґійка знехотя пішла по свою арфу, й під невисокими стелями екуса полинула тягуча дорійська пісня про Тала Остров'янина, який поплив з друзями шукати долі, та так і не вернув додому, зачарований, мов колись цар Ітаки Одіссей, зрадливим співом сирен. Даремно тепер щороку приносить жертви Ахіллові Дельфіону наречена Талова. Літа минають, і з кожною новою жертвою на її скронях тільки додається сивини.

Гості розходилися під опівніч добре хмільні. Близнюки Теодосій і Досітей нарешті оговталися й у темному дворику почали щипати дівчат. Факел устиг вигоріти й лише чадів. Евтихій теж узяв Елену за плечі й спробував поцілувати, та вона вперлася йому ліктями в груди:

— Що за вигадки!

Евтихій підкорився її негучному голосові й пустив. А коли за гостями причинили хвіртку, Елена повернулася до розкиданого екуса. Зібгані подушки й порожній посуд ще зберігали доторки чужих пальців. Їй стало тоскно, вона гукнула принести собі мису з водою й пішла в таламус, дозволивши Клеопатрі помити їй ноги. Дівчина мила й винувато зирила на втомлену господиню, й коли взялася до рушника, не витримала:

— Казав… а не прийшов… Тільки ж він не казав, що сьогодні…

— Дарма, дитино моя, — тихо відповила Елена й скинула з себе одяг. — Ти в мене така гарненька, що прийде.

Їй зараз було й справді байдуже до всіх на світі евпатридів, навіть до декарха царських мечоносців. Хотілося лише спати. Та перед сном вона все-таки спробувала пригадати слова грубіяна Евтихія, неотесаного моряка й торгівця.

Савмак став на нижній сходинці царського клімаксу під тінню правого ґрифона й глянув униз понад дахи Восьмої тераси. Перісадові стайні було видно тільки частково. Там неначе вимерли — навіть собаки не тинялися просторим дворищем. Савмак звернув у праву руку, дійшов до дороги й побіг крутим схилом у бік брами. Туди було рівно дві плетри, сто вісімдесят кроків, за своє життя він уже не раз вивірив і виміряв відстань од Верхнього Акрополя до Царського пілона. Стайні містилися коло самої брами, якраз навпроти дому лоґоґрафа Полікрата. Савмак повагався, чи заглянути до вчителя, та роздумав і почав гатити кулаком у дубові ворота стаєнь. Вартівний конюх був, певно, за ворітьми, бо відразу ж одчинив, упізнавши грюкання Савмака.

— Живи сто літ, кіріє, — відповів конюх на короткий помах юнака.

— От уже прийшов?

— Ще вдосвіта!

Савмакові стало прикро, що друг по палестрі От випередив його, та настрій був бадьорий, вузькі зручні холоші скіфських, шнурованих спереду ногавиць міцно обтягали стегна, м'які підкуті чобітки кресали з каміння бруківки іскри, а куценька бойова хламида від швидкої ходи маяла за плечима червоними крильми. Він ускочив до стаєнь і розмашним кроком пішов уздовж кінських крупів. Жеребці й кобили озиралися на його хламиду, й се мовби теж якось підбадьорювало. Савмак спинився коло крайніх ясел, де була його ворона четвірка меринів. От уже встиг вичистити коней, і вони шаруділи губами по порожніх яслах, дозбируючи останні зернини вівса.

— Де ти, розбишако? — гукнув Савмак у безлюдну стайню й аж сіпнувсь, почувши поряд голос.

— А що, сонько?

От не знати звідки й виринув і тепер стояв, заклавши руки за спину, стрункий і кремезний, як і Савмак. Вони ляснули один одного по плечах і заходилися виводити коней. Біґ, викочений з довгого ряду колісниць, прошиливши небо дишлем, стояв серед витоптаного двору.

— Колеса змастив?

— Ждав, поки прокинешся!

Весело перегиркуючись, вони швидко запрягли обох корінників, тоді й орчикових коней і під байдужими поглядами робів та конюшних воїв пустили коням віжки. Новенький, кований мідними пасмугами високозадий біґ прогуркотів під ворітьми й вихопився на дорогу. Коло самої брами Акрополя збоку майнуло жовтаве обличчя євнуха: