Іван Білик - Цар і раб

— Ехей! Куди се?

Та Савмак лише махнув рукою. Його колісничий От потяг за ліву віжку, й коні понеслися в бік старого, зруйнованого акрополя, від якого лишивсь один мур та брама без ворітниць. За брамою розмита дощами дорога спадала круто вниз. Напнувши віжки, От садовив коней мало не на круп і пустив їх тільки тоді, як проминули лунке склепіння Західного пілона, вже відчиненого на день. Чатники привітали їх щитами, впізнавши й коней, і Савмака, і його колісничого.

— На шлях чи в садки?

— Давай на шлях, а там побачимо, — відповів Савмак, спершись на високий окутий полудрабок. От не попускав, доки проминули некрополь із новими й старими стелами та надгробками, й дав волю коням лише тоді, як з лівого боку потяглися садки пантікапейських евпатридів, а з правого — величезний трикутник царських виноградників, що тяглись і тяглись, навіть коли за роздоріжжям урвалися садки евпатридів і замигтіли довгі стрункі ряди персиків царевого садка.

На новому роздоріжжі От сам спинив колісницю. Вони з Савмаком завжди починали свої вправи тут, де кінчався клин Перісадових виноградників, а садки тяглися далі й далі на схід повз його ж огороди, відмежовані широким і добре вкоченим Феодосійським шляхом.

— Давай проженемо раз, хай коні побачать дорогу, — сказав Савмак.

От нап'яв сиричні віжки й свиснув, коні зірвалися й понесли двоколісний біґ уперед. Ліворуч тяглася суцільна стіна дерев, а праворуч, розмічені грядками від Феодосійського шляху до самої річки, зеленіли городи. На грядках де-не-де вешталися роби, чоловіки й жінки в куцих хламидах і хітонах, і під пильним оком наглядачів сапали царську городину, носили коромислами воду з річечки й поливали.

— Тпру-у! — нарешті спинив розпашілих коней От, і сам порожевівши від швидкої їзди. Тут був край і садам, і городам і починався високий вал, що перегороджував півострів, тягнучись од Меотіди на полуночі до городу Тірітака. Лише вузький прохід лишався в тому валу, однак і його стерегли дві кремезні вежі з кутою залізом брамою.

Вал мав сажнів зо п'ять угору, Савмак стрибнув з колісниці й одним подихом вихопився на вимощений дерниною вал. Груди йому розпружились, і він гукнув Отові:

— Йди сюди, глянь, який сьогодні степ!

— А коні? — не пускаючи віжок, одповів От. — Ганятимешся з ними наввипередки?

Савмак одвернувся й глянув униз. Під валом починався глибокий рів, певно, теж сажнів на п'ять або й шість. Лоґоґраф казав, що цей вал будували в незапам'ятні віки, коли тут ще греками й не пахло, люди з кумедною назвою кімерійці. Савмак спробував пригадати, як мовлять на тих кімерійців скіфи, та не зміг. Із такого валу можна було малим військом стерегтися від цілих полків, і головне таки полягало в сьому, а не в назвиську давно зниклих племен. Савмак скотився валом униз і сів на колісницю. До гермей, свята ефебів у Ґорґіппії, лишалося небагато — всього кілька місяців, а вони з Отом заледве на тому тижні взялись об'їжджати коней.

— Басилевс учора сказав, — обізвався Савмак, коли От розвертав коней: — «На тобі буде бойова хламида».

От стьобнув лівого орчикового коня, що, косуючи назад, огинався й не хотів тягти — аж посторонки провисли. Звичайно, думав колісничий, на кому царський плащ, до того й усі очі прикипатимуть. І лише стурбовано крутнув головою.

— Архелай же не спить! — обернувши назад голову, на всьому ходу крикнув він Савмакові.

Савмак іще їздив на вчення без оружжя й стояв у задку, тримаючись однією рукою. Але слова друга вплинули на нього, й він подумав, що з наступного разу треба брати й щит, і ромфею, й сулиці, й меч і навіть важку бронзову різницю та шолом.

— І ти приходь у всеозброєнні! — гукнув він Отові. От кивнув, зрозумівши хід його думок. — І кнеміди на коліна почіпляй! — Той знову кивнув, стьобнувши хитрого лівака. Савмак озирнувся. За ними слався густий хвіст пилюки, якого тихий вітер поволі зносив на царські садки. Найголовніше в Ґорґіппії буде, подумав він, се не потрапити в ту страшну куряву.

Савмак обережно приступив уперед і став за спиною в Ота. Сей друг, скільки й училися разом, ніколи не підводив його. Від сієї думки стало приємно й легко, Савмак перехопив віжки й почав далі правувати сам. Тепер От опинився позаду, й коли між мордами корінних коней блимнула жовтаво-сива пляма роздоріжжя, крикнув:

— А ти ще не ходив до тієї гетери?

В очах у Савмака потьмяніло, й він спинив коней далеко до роздоріжжя. Страху не було, та він подумав: «Коли б не напинив учасно, сталося б не таке…» Й раптом обернувся й схопив Ота за горлянку: