Іван Білик - Цар і раб

— Забери мене відси, басилісо!

Царівна лагідно глянула на неї й, мов дитину, погладила по голові:

— Ти дурненька чи божевільна… Тут гарно. Коли б моя воля, я б лишилася тут назавжди. — Й, ще раз погладивши Елену, пішла поза вівтарем і хоромом до священної криниці. Сього разу вона тримала в руках важкі золоті підвіски, призначивши їх у жертву всесильному кумирові. Елена стояла, доки царівна й повернулась назад.

— То були підвіски ще моєї мами, сказала довірчо басиліса. — Я дорожчого за них нічого не мала, й Асклепій мусить повірити в мої молитви. Еринії часом одбирають у мене розум, та я думаю, що тепер він більше не напускатиме їх на мене. — Вона повагалася й знову ласкаво торкнулась чорного хвилястого волосся Елени: — Чуєш… приноси й ти йому в жертву щось найдорожче. Він і тобі поверне розум…

Елена почала судомо хлипати, й Вероніка замовкла. Вічі в неї розплющалися й розплющались, вона охриплим не своїм голосом поспитала:

— Ти теж кохаєш його?.. — На вустах їй з'явилася плямочка піни, басиліса раптом підняла руку, мов боронячи себе від незнаної загрози, й закричала: — Зевсе, вбий його!.. Вбий!..

І побігла, й Елена теж побігла, приголомшена жахливим видовищем, і коли назустріч їй з'явився лоґоґраф Полікрат, упала перед ним навколішки й почала обнімати його м'які жіночі стегна:

— Врятуй мене, Полікрате!.. Врятуй… Забери звідси!

Він ледве виборсався з її обіймів:

— Ти свідома того, куди мене штовхаєш!? І проти кого… Божевільна!

Елена впала на траву й зайшлася голосом:

— Порятуйте… Порятууй!..

— Я — людина маленька, — вже примирливіше мовив євнух. — Не маю ні сили, ні влади, чому ти не хочеш про се подумати!

Елена голосила й голосила, й він заходився, крекчучи, підводити її з землі:

— Та цить… Та годі… Я скажу йому, чуєш? Тільки перестань, перестань… Бо…

Елена ледве підвелась. На верхній сходинці клімаксу стояв Асклепід і похмуро дивився на неї.

За день по тому, коли Елена вже не знала, з якої кручі кинутися, євнух приїхав знову. Вона ще здалеку вчула пісню коліс його фракійської каруци й вибігла на дорогу, та євнух навіть на землю не зліз, а вічі його заткалися суцільним мереживом зморщок.

— Не хоче він, — сказав євнух і торкнув у спину роба-погонича. Коні розвернули каруцу й побігли вчвал, заполонивши все кругом суцільним дзвоном співучих коліс.

Елена пішла до хати, не чуючи ні себе, ні світу довкіл, а жрець Асклепід дивився на неї з висоти свого клімаксу на другому поверсі й реготав.

Уранці, коли сей невтомний, мов ведмідь восени, чолов'яга, немитий і смердючий, нарешті вгамувався й заснув, Елена, скрадаючись дістала з кутка важку амфору, допіру спорожнену, замахнулася, розсадила її на голові його, голова теж тріснула, жрець навіть охнути не встиг, тоді, не заходячи вниз, де ще спали її три невільниці, вибігла з зеленого пекла святилища й бігла до Мірмекія й далі, раз по раз озираючись. Тоді, ще зовсім сама в безлюдному полі, пішла повільніш, ледве не виючи від утоми, збудження з перестраху. Та коли нарешті дісталася мурів Пантікапея, брами города, попри вже пізній час, були на засувах. Елена почала гатити в ковані міддю й залізом колоди брами:

— Упустіть!.. Упустіть мене!..

Але з-між визубнів надбрамної вежі хтось гукнув байдужим голосом:

— Іди собі, жоно! Не велено впускати!

Вона тільки тепер помітила, що руки в неї геть закривавилися, побиті об колоди та куття брами. Досі їй не хотілося вірити словам євнуха Полікрата, тепер же пересвідчилася, що й Савмак одцурався її.

А Савмак сієї миті був думками й справді дуже далеко від неї: на крайньому сході свого невеликого царства, в білокам'яній Феодосії, під чиїми мурами пристали сто тридцять шестеро нових, мов дзвін, ладь понтійського таксіарха й наварха Діофанта.

Діофант прибув під Феодосію в ікас месунтос — останній день другої декади муніхіона місяця, який скіфи називали квітним. Разом з ним у хламиді простого мечоносця Евґенія знову був молодий цар Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс, а його двоє друзів, яким теж пощастило втекти з повсталого Пантікапея, Дорілай та Неоптолем, збагачені досвідом торішніх перемог та поразок, знову під орудою Діофанта й самого царя керували своїми таґмами. Діофант спробував узяти могутній город копієм, з ходу, але п'ятиденний приступ нічого не дав йому, крім тисячі вбитих і трьох тисяч поранених. Тоді Мітрідат наказав йому припинити марні спроби, бо цар Боспору Савмак надіслав у підмогу й так затятим феодосійцям майже тисячу добре зоружених робів, а в намісника Никона була й своя непогана дружина.