Іван Білик - Цар і раб

Басиліса пішла стежкою до хорому, пристояла коло вівтаря й нерівною ходою подалася на заднє подвір'я, де була священна криниця Асклепія. Елена дивилася вслід царівні, поки та й зникла між кленів, тоді глянула на Асклепіда, але жерця вже не було. За ворітьми почувся спів коліс фракійської каруци, Клеопатра вибігла назустріч і в воротах зустрілась з Асклепідом.

— Хайре! — почулося здалеку, й Елена впізнала тоненький жіночий голос євнуха Полікрата. — Як тобі живеться тут, красуне?

Елена не знала, що відповісти на се привітання, й нерішуче поправила гіматій, але наступної хвилини зрозуміла, що рада навіть сьому женоподібному чоловікові, який з'явивсь із іншого світу й з інших, забутих і затлумлених важкими роками часів.

— Ти задля того й приїхав сюди, лоґоґрафе? — всміхнулася вона до нього з несміливою приязню, — аби запитати мене про моє життя?

Він одповів на її усміх, але без глузування, й се ще дужче насторожило Елену, бо то могло знакувати лиш одне: що він знає про неї все чи принаймні найголовніше.

— Де басиліса? — спитав євнух. Елена кивнула рукою на стежку поза хоромом, він тривожно зиркнув у вічі жерцеві, та той очей не відвів. — Я приїхав по басилісу.

— Вона така шаноблива до всіх кумирів чи?.. — Елена не скінчила думки, євнух поплямкав пухкими вустами, від чого навколо зібралася ціла зграйка дрібних жовтих зморщок, і широко посміхнувся.

— Ти хотіла б, аби Вероніка накликала на себе гнів Асклепія? — спитав він і знову тривожно глянув на кудлатого, мов бурий ведмідь, жерця.

Елена змовчала, замість неї відповів жрець, дивлячись на кленові хащі, звідки верталася царівна.

— Олімпійський Лікар ще не встиг розсердитися на неї, лоґоґрафе, — мовив він. — А ти злякався за доньку Перісада Спартокіда?

Сей страх видавсь Елені незбагненним ще зуперш, але вона тільки тепер подивувалася з того, та обдумати не встигла, бо Вероніка вже була поряд. Ошатний чорний пеплос на ній покоротшав і майже заголив коліна. Вероніка сказала, показуючи на свої ноги:

— Забула взяти жертву для кумира, тож одірвала йому свій поділ… — На тому місці, де в неї щойно була широка срібна мережка, тепер висіли торочки.

— Ти поклала прошву на зрубі? — спитав чинець.

— Ні, — відповіла басиліса. — Я вкинула її в священну криницю.

Чинець посміхнувся й повів євнуха на гору, Вероніка ж з Еленою лишилися вдвох, бо й цікава до всіх і всяких пригод Клеопатра невідомо коли зникла. Елена дивилася на царівну доти, поки та защарілася, зблідла й шаснула в хащі священного гаю. Незабаром звідти почувся сміх, тоді — пісня, яка далі перейшла в голосіння й виття, справжнє, нелюдське, вовче виття.

Раптові сльози здавили горло Елені, й вона теж побігла геть, аби не чути ні жахливого завивання, ні невиразних белькотань божевільної, ні свого власного страху. Якась міцна нитка в'язала всіх сих людей в одну купу, й лоґоґрафа, й жерця, й унестямлену басилісу, й навіть старого римського сенатора, та Елена не могла збагнути сього зв'язку й лише безпорадно питала себе, де тут край, і хто за нього тримається, й хто сіпає.

Коли басиліса вгамувалась, лоґоґраф перед від'їздом іще раз заглянув до Елени. Доторк його пухких пальчиків викликав у неї трем протесту.

— Все в руках кумирів, — сказав євнух умисне невиразним, безбарвним голосом. — І всьому свій час.

А коли обидва візки, його й басилісин, загуркотіли й відгуркотіли, перед Еленою постало ще одне запитання: яку ж участь бере в тому склубоченні він, Савмак, новий цар сколоченого Пантікапея. Й що більше думала про се, то дужче пересвідчувалась: кінець клубка не в його руках і не він сіпає за нитку.

Несподіваний жаль огорнув Елену, й то було зовсім нове для неї почуття, не схоже на жодне дотеперішнє, мовби не доводилася вона йому ровесницею, а матір'ю, яка побачила смертельну небезпеку, навислу над рідним сином. Він так само безпорадний, як і я, подумала Елена. Й такий же самотній…

Се додало їй несподіваної сили, вона втерла сльози, припудрила набряклі щоки порошком рожевої сінайської крейди й вийшла. Кудлатий Асклепід стояв у розчиненій брамі, та Елена, взявши з собою Раїс, відтрутила жерця й рішучим кроком подалася на дорогу, що повз город Мірмекій вела до стольного Пантікапея.

— Куди ми йдемо? — спитала Раїс уже за Мірмекієм. Підібравши поли гіматія, Елена пошепки, мов співучасниці, вперше як співучасниці, відповіла:

— Над ним висить меч Дамокла.

Вона теж любить його, подумала Елена, глянувши в світлі вічі Раїс, але ревнощів не відчула, як колись до іншої своєї роби, Клеопатри, й се тепер ніскільки не дивувало.