Іван Білик - Цар і раб

— Гляди, як би ти не повиснув на ньому сам, і сього разу вже добре! — відповіли Платонові з задніх рядів, аґора принишкла й швидко спорожніла. За цілий день ніхто не приніс у царську скітницю жодного обола.

До крутіших заходів Савмак не хотів удаватися, принаймні тепер, вирішив почекати повернення Ота. Молодий чинець, убраний у дорожнє корзно, прибув аж десятого дня, й Савмакові досить було лише глянути на його стомлене й геть заросле обличчя, щоб зрозуміти, з чим він вернув.

От скинув обляпане першою весняною багнюкою корзно, переступив його й укляк, і вони промовчали півгодини, поки Савмак обізвався:

— Що рече брат Палак?

— Брат твій Борислав рече: «Не маю змоги».

— Пощо? — Савмак і собі перейшов на «скіфську» мову. — Пощо ж?

— Боїться Борис. Рече, же Діофант з Мітрідатом — живі й невшкоджені…

— А ми гуртом, гуртом їх! — люто крикнув Савмак, не тямлячи, на кого й гримає: на свого сла, на Мітрідата з Діофантом, на рідного брата, а чи на самого себе. — Феодосія вже стала на наш бік, і Фанаґорія в Азії стала, й Гермонасса, й Ґорґіппія! Всі городи царства стали, пощо ж він улякнувся?!

От зітхнув і знехотя докинув:

— Инчого влякнувся князь Борис… Улякнувсь оратаїв наших та робів, княже.

— Так і сказав?

— Н-ні… Не сказав. Не сам сказав, але брат твій старійший, Ведута, Ведимир. — От ізціпив зуби. — Ведута сказав: «Коли піднялися ваші роби та оратаї, то й наші можуть».

По сій розмові Савмак гукнув євнуха лоґофета й наказав розкопувати старі кургани по сей і по той бік Тірітакського валу. Людей зігнали з усього города стольного й з інших міст поближніх, за п'ять день розкидали й розгорнули два кургани й нічого не знайшли, крім битого череп'я та жовтих кістяків людських і конячих. А далі почався мовчазний заколот. Пішла чутка, що то — засторога кумирів, греки не давали розкопувати своїх могил, а скіфи — своїх.

Так минув місяць, а в першій декаді елафеболіона, реченого скіфами березіль, коли скресала крига в протоці і пішла в одверте море, а ниви зазеленіли щіттю озимини, в Пантікапей прибуло відразу два сольства: одне — на чолі з князем Борисом-Палаком, а друге — ще несподіваніше, й вів його всім добре відомий сенатор Публій Муцій Сцевола.

— Брате княже, — сказав Борис. — Не личить туричеві піддаватися чужим князям і чужим кумирам. То — ганьба. Та й Мітрідат і досі не сле свого воєводу Діофанта, й ми чули-смо, же й не скоро присле, бо закоторилися підданці Мітрідатові пафлаґонці й не до нас йому.

Він розповів, що в Новгороді та Бориславлі почали відмуровувати спалене й зруйноване, що небавом і він вертається до города стольного, й се теж підтверджувало його слова й рішучість, але Савмака непокоїло інше, й він спитав:

— А сенатор був твоїм гостем?

Борис повагавсь, але відповів:

— Гомонілисмо з тамтим сенатором, брате княже. Рим боїться Мітрідата й не хоче видіти його на нашій землі.

— Пощо ж не споможе й тобі, й мені раттю?

Брати хвилю виважувалися поглядами, й урешті Борис опустив очі:

— Леґіони римські ратяться в Лівії. — Тоді знову глянув на Савмака й спитав упрост: — А ти хтів би-с видіти в себе римський леґіон чи бодай когорту? Коли ми прикличемо римлян у підмогу собі, то після не здихаємося їх довіку. Зумів єси?

— Умію помалу, — згодом відповів Савмак, убачивши здоровий глузд у словах старшого брата.

Розмова з римським сенатором нічого нового не додала. Сенат зацікавлений у тому, щоб скіфи Палака та Савмака й далі впиралися Мітрідатові, навіть згоден подати їм ратну підмогу. Савмак чемно подякував за таку готовність, бо римські споміжники й справді легкі на гостину, та важкі на вороття домів, і се всі знали. Євнух лоґоґраф, От, Платон та двоє евпатридів — сухотний архонт-маґістрат Гіпподам, який справляв тепер чин великого лоґофета, й Тімокреон, колишній маґістрат митників, а тепер архонт над скарбницею та царськими ладдями, якому прихід Мітрідата загрожував хрестом край дороги, повністю згодилися з молодим царем.

В останніх числах елафеболіона римський сенатор Публій Муцій Сцевола відплив із Пантікапея на єгипетському вітрильнику з одним рядом весел, відплив у полудневі краї, щоб звідти дістатися провінції Велика Фріґія, але вже біля Ґорґіппії раптом занедужав і змушений був просити притулку в місцевого посадника Каллістрата. Й само собою вийшло так, бо того забажали кумири, що видужав перестарілий сенатор лише тоді, як із Ґорґіппії в Пантікапей відпливло дворядове судно, наповнене всяким житом та борошном. Віз його сам Каллістрат-Добривой, супроводжуваний десятьма ладдями однорядовими. Крім веслярів, за насадами тих ладь сиділо по двадцятеро воїв, добре зоружених і заборонених щитами, шоломами й латницями.