Роман Іваничук - Орда

— Гідний старче, — суворо перебив Єпіфаній волхва, — скривдив ти мене, який пережив і несе в своїх очах полум’я українського Армагеддону. Рідне мені все, що українське, і я готовий покласти голову за свій народ, за його звичаї. Чи ж думаєш, що невідомі мені українські поганські вірування? Що на Різдво сонце сходить у сузір’ї Перуна і народжується наново, ніби немовля. Що на Водохрища сонце виходить з сузір’я, а тоді народжується вода. Що колір вогню сонця жовтий, а води— блакитний, і це наші священні кольори… Але не будуймо нині жертовників своєму Ваалу, віддаймо Богові Боже і не ставаймо самі богами, бо позбудемося того, що належить тільки людині—сумління. Адже Бог сумління не має — тільки розум. Коли ж ми станемо земними богами без сумління, то перетворимося в духовних карликів, бо абсолютного розуму людина досягти не може. Тоді кожен божок продиктує свої закони честі, які стануть безчесними. Не руйнуймо Храм Ісуса — пізно вже! На його місці ми можемо побудувати нині тільки тюрму. Зруйнувавши Храм Ісуса, зруйнуємо страх Божий і дамо волю злодійству. Вивищуймо добром, а не злом образ людського життя. А добро може народитися тільки в християнському храмі, який возвис. ився над усіма народами. В християнській церкві ми створили свій образ Бога —і він навіки наш. Знайдімо в тій церкві свій престол.

Сонце кидало сніп світла на непокриту голову волхва, подир з блакитного ставав білий—відбувалося преображения жерця у Даждьбога, і став він камінним. Громада поклонилася йому і розійшлася.

Даждьбог прорік до Єпіфанія:

«Ти несеш у собі Слово — Логос. А Слово стане Ділом і залишиться поміж нами. Народ чекає твого Слова — і хай буде воно справедливим. Одну лише науку дам тобі на дорогу, і як збагнеш її, зможеш вернутися до мене. Коли ж уздриш можливість втілення моєї науки в християнській церкві—не вертайся. І так, і так вчиниш справедливо… Пам’ятай: Україна тільки тоді стане вільною, коли матиме свою самобутню релігію, котра втілить у собі властивості української Природи та стану душі. Великий народ не може бути наслідувачем чужих релігій і ритуалів, він мусить мати свій незалежний шлях духовного життя. У московській церкві, яка нині панує на Україні, нема релігії — є тільки засоби поневолення і нищення українських звичаїв та мови. Духовна столиця України не може бути ні в Римі, ні в Константинополі, ні у Москві — тільки в Києві. Іди туди і стань над Дніпром перед Печерською лаврою, де колись, у сиву давнину, стояв Даждьбог із золотою Трисуттю у руці. Тоді русичі–українці говорили гордо: «Єсьмо Даждьбогові внуки і походження у нас божественне». Якщо не зможеш цього сказати в своєму Храмі—вертайся назавжди до мене».

Єпіфаній доземно вклонився камінному Даждьбогу і подався в глиб бору, наслуховуючи його поважну тишу, — таку співзвучну із затишшям власної душі. Впевненість прийшла до Єпіфанія: він воздвигне Храм, в якому Спаситель людства, що прийшов у світ з Назарету, благословитиме дух Даждьбога, назавжди вселеного в українську святиню. Цю благу вість — свій євангеліон — він понесе на Україну.

Єпіфаній брів крізь чернігівські бори, понад тихою Десною, через зелені луки і закожушені озиминою поля — до Києва й приймав кожною клітиною тіла, кожною струною душі гармонію української Природи і знову думав про лихі людські діяння, які цю гармонію руйнують.

Коли ж все ж таки помилився Господь, то допустив до свого творіння руйнівну людську силу? Чи тоді, як зачинив перед нею Божі таємниці і озлобленій цим чином залишив ниці пристрасті? Чи коли дав розшматувати свій Храм між сильними світу цього, і вони зробили з них розбійницькі вертепи? А може, тоді, коли звелів язичникам зрікатися своїх богів і бездумно приймати чужих?

Чи можеш виправити свою помилку, всесильний Боже?!

Через байраки і поля виходив Єпіфаній на Ніжинський шлях. Уже думки його витали перед Печерськими ворітьми у Києві, линули за мури Лаври, де він, прибувши, вибере для себе найвеличніший храм і в ньому проголосить пастві свою правду, пізнану на світових дорогах і вистраждану в душі. Будуть це слова про єднання земного й Божого у новітній святині, про воскресіння прадавніх звичаїв під знаменням єдиного Христа, про вічність українського народу на придніпровській землі та про єдність Закону, створеного народом, з вічним Законом Божим. Це буде розповідь про земне влаштування українського народу на підставі Конституції гетьмана Орлика і християнських правд віри.