Дав Бог людині зразок тимчасового перебування на землі — довколишню Природу, він відокремив її від людини, поставив збоку, унеможливив спілкування з нею — залишив для споглядання, прикладу, науки і наслідування досконалість свого творіння недосконалій людині. І дивується, певне, Господь, коли і де, непомильним будучи, помилився, допустивши до того, що наділена розумом істота, вінець його творіння, не чує й не відчуває гармонії Природи, безжально нівечить її, знищує себе саму і помислами своїми та ділами, двоєдушністю і фальшю, ненавистю і заздрістю, властолюбством і жорстокістю — прикметами, які в храмі Природи не існують, топче і руйнує її довершеність.
У чому Божа помилка?
Кордон між Московією і Україною позначився намистом запізнених білим цвітом кущів калини, які відділили березові сумні гаї від потужних соснових борів, вони нагадували подорожньому, що входить він у край — не кращий і не гірший, але інший, і що обидва краї, кожен із своїм чаром, доповнюють гармонію світу, і ніщо не стоїть на перешкоді їх сусідському існуванню, — чому ж це людина так грубо втрутилася в Господню містерію, для чого стався страшний, сповнений крові і сліз Божий допуст?
Чи не досліджує, не вивчає Бог суть недосконалості людини, поставивши її поруч із досконалою Природою?
Єпіфаній входив у бір, немов у Божий храм. Він надягав на себе білий підризник, єпітрахиль, оперізувався поясом і накидав на рамена фелон: був готовий до вічного повторення великого подглгу Христової любові — відправи Божественної Літургії.
За довгі роки блукань по дну апокаліптичного пекла, в яке, щоб пізнати його, увійшов добровільно, і силою духа свого вирвався з нього, — вперше відчув себе священиком, готовим до єднання з Богом, здатним зануритися в таємницю вічності, перед обличчям якої такими мізерними здалися марнославні прагнення земних можновладців.
У святім Храмі цім із вірою, благоговінням і страхом Божим Господу помолимось! — пролунало урочисто слово Боже в сутінках храму Природи, воно повторилося луною й повернулося до вух Єпіфанія хоровим співом.
— Господи, помилуй! — відповів бір, і Єпіфаній пішов на голос.
Довго йшов, відправляв, ідучи, Літургію, і відповідав йому бір на антифони і ектенії. Йшов піднесений і возвищений, весь світ молився Господу, підносив люд в горі свої серця, дзвенів космос стоголосою молитвою, і дивувався Єпіфаній, що людство, яке склало таку пісню, може опускатися до зла.
Врешті вийшов Єпіфаній на галявину, прорізану биндою струмка, який обмивав оточений людьми жертовний камінь, і падав на нього згори сніп сонячного світла.
— Підійди до нас, отче, — сказав сивобородий старець, — й разом помолимось Даждьбогові, який дав нам світло і тепло.
— Ви молитесь язичницькому Богові? — здивувався Єпіфаній. — Але ж єдиний єсть Бог, Господь Саваоф, і сповнені ним небо і земля.
Старець не звернув уоаги на Єпіфанієві слова; громада людей — молодих і старих, жінок і чоловіків — звела вгору руки і простими, зрозумілими словами дякувала сонцю за хліб, воду, молоко, мед, за радість очищення під промінням небесного вогню.
Молився разом з людьми і Єпіфаній, бо не була ця поганська молитва противна Хриповій науці, і все ж дивувався чернець, що із сивої давнини до нинішніх днів дійшли язичницькі обряди.
— Ти волхв? — спитав Єпіфаній старого.
— Так, я живу вже тисячу літ і знаю, що наш час розпочався набагато раніше, ніж відбулося хрещення на Почайні. Ми вічні і вічну віру русичів мусимо відновити на Україні в цей поганий час. Тільки своя, не принесена чужинцями релігія може втримати нас при житті.
— Найповажніший старче… — Єпіфаній поклонився волхові в пояс, передчуваючи, що в розмові з ним зможе розвіяти свої сумніви щодо помильності чи непомильності Господньої, які вкралися в його душу, коли зайшов у Храм Природи. — Ніколи людський розвиток не повертався до своїх джерел, щоб наново розпочати дорогу, бо таким чином не просунувся б ні на п’ядь уперед: ми повинні нині вдосконалювати, як науку духовності, сущу релігію, а не повертатися до її дитинства — поганства.
— Чи можливо, сину, — спокійно відказав волхв, — щоб отрок, який тільки–но вступив до фари 1зразу ж оволодів премудростями піїтики і риторики? Вашим предкам не дали послідовно розвинути свій духовний світ, їм накинули невластиву їхній природі чужу релігію, яку вони прийняли згодом не почуттями й не розумом, а на віру. І тому залишився наш народ без свого Бога. Бо не можна пізнати вищий ступінь Духа, не знаючи нижчого. І ще треба зважити, чи язичницький ступінь єсть нижчим. Сядьмо перед жертовним каменем і понатужмо свої змисли для пізнання.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу