Роман Іваничук - Орда

— Яке блюзнірство! — розводив руками Поважний Карлик. — Ви замахнулися на святая святих. Хто валить пам’ятники магістру Тому, того хай покарає Бог!

— Але ж ви Бога досі не знали, невже смерть свою уздріли, що молитесь? — запитала висока біла жінка, була це жона генерального осавула Гамалії.

— Усіх, усіх зрівняти! — біснувався карлик Калмик і випльовував чорну піну з рота.

— Пізно вже зрівнювати, — застогнав Кавун, сидячи на цибулинній бані без хліба й води. — Якби то знаття, що вони мають здатність рости! Ми б їх усіх… А тепер пізно. Пропали ми, це я бачу із своєї висоти. Де ті обрії Майбутньою Раю, про який нам водно брехали на політичних заняттях? Нема нічого на тих обріях — пустка…

О горе, горе! Ми, карлики, завжди мріяли про світле майбутнє, а про свою власну будучність не подумали ні разу… — І прошепелявив, конаючи: — Нажеріться того хліба, якого мені не дали: я голодую, а вам буде більше що їсти… О прірво, нас нагодувати не можна, нас треба витруїти, мов бліх!

Без ідолів карлики стали зовсім безпорадні. Вони враз утратили свою ідею влади і стали неорганізованою бандою. Здеморалізована партія вибраних карликів ринула разом до складу, де ще зберігалися запаси їжі, які донині мудро розподілював між карликами Єрмолай за принципом — з кожного за можливостями, кожному за працю; принцип тепер порушився, кожен кидався на колишнього друга по партії вибраних і добирався до горла зубами.

Не втратив глузду тільки Поважний Карлик. Він порозштовхував оскаженілих недоростків і скомандував:

— В колону! Втрата партійної дисципліни — наша смерть! Нам повалили пам’ятники Тома, а ми намалюємо його образ і підемо з ним до світлого майбуття!

Карлики спам’яталися. Вмить розібрали спорожніле приміщення складу, вуглем понамальовували на дошках подобу великого магістра Тома, підняли дошки повите голів і закричали:

— Виходимо з окопів! Вчення Тома безсмертне! З іменем Тома переможемо всіх ворогів — на землі, в небесах і на морі!

Тим часом вирослі подалися гуртом до Неви і пішли вбрід.

— Вперед! — заволав Єрмолай. Він видряпався на плечі Єпіфанієві й прошепотів до вуха: — Будь другом, провезли востаннє…

І рушила колона вибраних карликів. Попереду йшов Єпіфаній, несучи на горгошах Єрмолая, а за ним з останньою вірою у світле майбутнє дріботіли ліліпути, і було їх не менше двохсот. Вони тримали в руках дошки із зображенням Тома, на березі дружно проспівали «Нам нет преград на море і на суше» і мужньо ринули у волу, намацуючи ногами грунт на висипаній косі. Брели спочатку по колінця, потім по шиї, потім…

Добираючись до другого берега, Єпіфаній врешті оглянувся й полегшено зітхнув. Сталося те, що задумав: по Неві в бік Меншикового палацу пливли, похитуючись на хвилях, чисті дошки.

Єпіфаній скинув з плечей Єрмолая й підніс його за комір лапсердака до очей.

— Що з тобою робити? — спитав.

— Пусти мене, — задріботів ногами у повітрі Єрмолай. — Ніякий я не магістр, а машталір його сіятельства князя Меншикова. Я державна особа, а не той непотреб, що добирається тепер по дну Неви до Фінської затоки.

І якщо ти мене вб’єш — відповідатимеш по закону.

Єпіфаній опустив Єрмолая на землю, і той щодуху побіг до Меншикового палацу. Перед залізними воротами зупинився й вигукнув:

— Ти зі мною не жартуй: хто Меншикова повезе в Сибір, якщо доведеться?

Вирослі з карликів люди круто повернули з берега Неви на південь, і вела їх на Україну жона генерального осавула Гамалії.

Єпіфаній подався за ними.

Йому перейшов дорогу Сивий Козак з палаючими люттю й гідністю очима.

— В Україну прямуєш? — запитав.

— Так. Пора вертатися на рідну землю для праведного діла. Я знищив карликів.

— Ти знищив наслідок, а не причину, — відказав козак. — Причина живе, вона ще міцна і наплодить ліліпутів більше, ніж їх було.

— Але цих уже немає!

— Вони за своє життя встигли вселитися у людські душі.

— Будемо витравлювати. Он пішли вирослі з карликів люди без орди в душах, — Єпіфаній показав на гурт, який вела в Україну жона Гамалії.

— Скільки їх… — сплюнув Сивий Козак. — А з ордою в душах — мільйони. Ходімо, отче, піднімати повстання в Україні й убивати всіх заражених!

— Божевільний! Треба тебе вбити першого, бо крові невинної много проллєш… Людей лікувати потрібно — очищувати од скверни в притворі Храму.

Замаїлася Україна стиглою весною. Чернігівські соснові бори помолодилися липкими від живиці пучками чатиння, заховавши від неба таїну свого світу, про яку знає тільки Бог, і все, що народжується, розквітає і вмирає під банею зеленого храму, є Природі властиве: ніщо тут не зайве, всього для гармонії достатньо, і кожен листок, кожне зело, комаха, птах і звірина живуть у злагоді з Творцем, ніщо нічому не заважає, і смерть, як і народження, — доцільні.