Роман Іваничук - Орда

«Та невже це вони, козаки, які ще вчора — пішо чи кінно — з розвіяними на вітрі чубами, з піднятими шаблями, з буйним степовим гиком вривалися у ворожий стан, змітаючи все на своєму шляху? — думав скрушно Єпіфаній. — Як могло трапитися, що так умент лицарі перемінилися на худобу? Чого не вистачало їм там, на волі, чого не виховали в собі, що так легко здалися? Мабуть, мало для лицаря бойового запалу, залізної орденської єдності і хвилевих перемог… За воїном мусить стояти інститут державного послушенства, якого ніколи не знав козак, вихований безконтрольною вольницею і розгнузданим правом козацької охлократії. Що залишається йому, коли це право в нього відбирається? Ніщо. Хто за ним стоїть, хто його відстоює? Ніхто. Він усвідомлює це тільки тоді, коли з його рук вибивають шаблю, і упадає тоді духом і з лицаря вмить стає рабом. Що потрібно дати народові, щоб він народом залишився, коли в нього відбирають меч? Сто разів правий Тимотей Вергун: мисль, просвіту, науку права і державності, філософію буття. Крізь які інститути слід провести народ, щоб він мав усе це про запас на випадок поразки? — Тільки крізь храм науки і духовності. Хто підніме і поведе його до Храму? Я? Але ж я сам того Храму ще не знайшов. Де він має стояти — на уярмленій землі чи в безпечній чужині? — Тільки дома!.. Треба скликати люд з усіх усюдів до рідних домівок. Бо що можуть вдіяти козаки на турецькій землі, що може вчинити гетьман Пилип Орлик в далеких Салоніках, що вимислять вчені для України в Петербурзі? Хто трубним зовом скличе їх на рідну землю, яка без иих вільною стати не зможе? Я?!»

Єпіфаній дивився на сірих, уподібнених один до одного людей, він думав про те, що і раби, і рабовласники через знеособлення втрачають відмінність облич; він мовчки викликав Із чорної валки хоча б одного раба, який ще не втратив козацького обличчя.

І вийшов козак.

Був це сивий кремезний чолов’яга з палаючими очима, сповнений люті й гідності.

— Чого кличеш мене, святеннику? — спитав із зневагою в голосі. — Утри сльози, слинявче, — не час нині плакати й правити панахиди. Ставай поруч зі мною в гурт і разом будитимемо їх на повстання, — показав на збайдужілу отару рабів.

— Вони не мають зброї, — відказав Єпіфаній.

— Кулаки мають.

— Кулаками не навоюєшся, розум їм потрібен.

— Даси їм розум, ходи з нами. Усі, хто хоче волі, повинен пройти через тюрму.

— Страшні слова говориш, чоловіче. Увесь народ — через тюрму?

— Тільки той, хто хоч на мить втратив свободу, вміє і має право прагнути її.

— І більше ніхто? Хто ж тоді вирощуватиме хліб і писатиме книги?

— Про які книги ти мовиш, коли гине козацтво у петербурзькому болоті? Ти легкої волі шукаєш, боягузе. Зважся літи в тюрмуі

— Коли в тюрмі опиняться, хто знищить карликів?

— Знаєш, що ти задумав… Та карликів так просто не знищиш, вони вселилися в людські душі. І в твою! Ходімо, отче, зі мною. Ми піднімемо повстання і хоч загинемо з честю!

— Досить уже нам гинути з честю. З честю загинув весь Батурин — і нема його, нема!.. Ходи зі мною, козаче. Підемо по Україні скликати народ — для самоусвідомлення в покаянні.

— Різати треба, а не каятися. Ми не є народом розкаяних рабів!

— І знову проливати марно кров? Щоб і краплі не залишилося в жилах? Щоб світ пам’ятав про героїв, яких більше немає на землі? О ні, безумцю! Я мушу спасати народний дух.

Єпіфаній повернувся і пішов, полишаючи за собою глузливий регіт. Не оглядався, рішуче попрямував до Василівського острова знав уже, що діятиме!

Першого місяця петербурзького літа хлинули скісні зливи на Петрову столицю. Західні вітри гнали з Фінської затоки бовдури важких хмар, що ламалися над Невою і спиняли потужний плин ріки. Нева набрякала й виходила з берегів, загрожуючи вилитись на Василівський острів.

Непогодь стала для карликів тривожним знаменням: чи не сповнюється проклін Полуботка, про який пошепки, але всім вибраним розповів карлик Опричник?

Одне слово, всі почали думати про порятунок від можливої повені, яка, за розповідями старожилів, ке раз заливала острови в дельті Неви.

Магістр карлицької колонії Єрмолай за правом першості зайняв місце на вершині цибулинної бані колишньої церковці, що стала піщаним складом, і, тримаючись за шворінь, який завершувався колись хрестом, вигукував бадьорі заклики, які сам склав:

— Нам нет преград на море и на суше!

— Нам не страшны ни дождь, ни облака!