Роман Іваничук - Орда

— Ти знову про війну, — мовив Єпіфаній. — А згадай давню історію Риму, бо ж бачу: вчений єси. Якою була Римська імперія перед Христом? Володаркою світу! А яким облудством загарбувала світ! Незрівнянний у жорстокості Рим вважав себе боговибраною державою, яка несе цивілізацію варварам. Рим затрачував усі сили на розширення володінь, та ніколи не міг влаштувати свою власну землю, і римлянин у могутній державі залишався рабом. Проте він уявляв себе визволителем світу і своє жебрацтво ставив за приклад культурнішим народам…! так римський народ, заражений фальшивим месіанізмом, позбавив сусідні народи національних свобод, зробив їх подібними собі — такими ж убогими і слухняними… Здавалося світові, що ніхто ніколи не розвалить Рим. Та ось прийшли учні Ісуса — християни і в лічені десятиліття покінчили з месіанізмом і могутністю Першого Риму. Згодом від імперії каменя на камені не залишилося… Чим же відрізняється Третій Рим від Першого? А нічим: обидва подібні, мов близнюки, бо обидва імперськими законами керовані. Тож і Третій так само розвалить новий Месія, назве наш дім домом молитви і очистить його від розбійників.

— А чи пам’ятаєш ти, — запитав козак Єпіфанія, — що відказав після свого воскресіння Ісус Петрові, коли зустрівся з ним за воротами Риму, на Аппієвій дорозі, й апостол запитав учителя: «Quo vadis, Domine?» — «Иду в Рим, — відказав Ісус, — щоб там знову мене розп'яли». Замало, як бачиш, для волі однієї пожертви Месіі. Треба багато розп’ять… І тоді Петро сам пішов на муки. А ти готовий піти, святеннику і боягузе?

— Мій час настане, я не уникну своєї долі. І коли вона зустріне мене, я вже не зверну з дороги. А нині роблю те, що вмію: несу народові Слово — історію його неволі, щоб він проніс крізь невольничі літа пам’ять про свою Пасху: марш Мазепи з Батурина за Десну на злуку з Карлом.

— Можливо, ми ще зустрінемось, отче, — промовив Сивий Козак, залишаючи Єпіфанія на перехресті Ніжинського й Глухівського шляхів. — Моя дорога пряма, твоя—звивиста, але вони перетинаються, як бачиш. Не суджу тебе за те, що шукаєш миру і згоди навіть з ворогами. Не може, прецінь, весь час литися кров. Та коли забажаєш, щоб той мир ознаменувався на нашій землі козацьким стягом з двоголовим орлом на полотнищі, то я, на палі сидячи, проклену тебе… Я йду бунтувати народ, а ти зводь Храм — тільки так зможемо вибороти собі волю.

Ліворуч побіг шлях на Глухів, праворуч — на Київ, а навпроти, за порослим кропивою й будяками пустирем, німів чорний привид Батурина. Все залишилося таким самим, як стало в той день: сиві попелища і стовбури димарів, зірвані порохом вали на Гончарівці, а кістяк гетьманського палацу з чорними очницями віконних ям звівся над околицею для постраху всьому живому.

Тільки яблуневий цвіт в самотніх незахищених садах засвідчував, що земля не затруїлась трупною отрутою, і житимуть тут колись люди хоча б для того, щоб назва колишньої гетьманської столиці своїм тугим звучанням нагадувала прийдешнім поколінням колишню славу і ганьбу, гордість і біль України.

Батурин…

Посередині згарищ і руїн чепуриться в густому саду палац Кочубея — символ боротьби добра зі злом. Звідси пішли на Україну дві супротивні сили в постатях вірного учня генерального донощика Кочубея — полковника Носа і світлоголової дочки гетьманського судді Лебедиці— Мотрі. Яка сила переможе, яка?

А он там, між розваленими мурами Гончарівки, на плацу, що лисніє п’ятаком на сонці, стояв він, Єпіфаній, поруч з Носом і Меншиковим і німів, і непам’ятався, як гине новітній Армагеддон, і умирав у безслав’ї, щоб потім народитися удруге — для покаяння.

А ген за блакитною смугою Сейму — прямий, мов витягнутий шнур, Глухівський шлях, і десь біля нього притулилося село, в якому вперше проявився на людях Єпіфаніїв гріх…

Моторошна тиша над мертвим містом, і блюзнірською насмішкою здається яблуневий цвіт на тлі чорного провалля апокаліптичиої катастрофи, і дивом уціліла дерев’яна дзвіниця — дитяча карусель московської видумки — стоїть скраю Гоичарівською майдану як пересторога перед можливостями людської жорстокості.

Зупинився Єпіфаній на розпутті—далі нікуди йти, тут кран його світу, тут українське цвинтарище, на якому для нього виділено місце за огорожею.

Тиша. І враз — чи то причулося? — бамкнув дзвін на дзвіниці. Прислухався: ще раз скрадливо теленькнуло сердечко об креш: що не, невже тут животіє хоча б одна душа? А потім третій раз — теленьк — і знову тиша.