Валентин Чемерис - Фортеця на Борисфенi

Пшияловський осікся, закліпав рудими віями.

— Але я поскаржуся коронному…

— Біжи! — зневажливо махнув рукою комендант, радий, що таки допік уродзоному. — Твій гетьман вештається десь у Прибалтиці, а коли прицурганиться сюди, то нас уже й слід охолоне. Дурні будуть запорожці, коли не використають такого зручного менту. Ось тоді й закукурікаєш, комісаре!

— Сто дяблув! Це моя ойчизна, а ти із своїми німцями — бідний найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар!

— Ойчизна? — криво посміхнувся Маріон. — Ха! Заграбастали чужу країну, а тепер ховаєтесь за мури та за спини найманців і галасуєте про якусь там ойчизну? Он, глядіть, щоб вас не посадили на палі в цій ойчизні.

— Пся крев! — задихався від гніву комісар. — Щоб ті лотри, ті схизмати зважилися напасти на фортецю короля? Та вони як миші розбіжаться при першому ж залпі наших гармат!

«Таки допік уродзоного телепня, — зловтішне подумав комендант. — Не тільки гонору, а й страху в тебе достобіса!»

Маріон і зовсім заспокоївся. Хай біснується шляхтич. Зрештою, це його справа — з'ясовувати стосунки з українцями, а він, Маріон, француз. Йому однакові і поляки, і українці. Поляки платять, він служить полякам, платили б українці, служив би українцям… Йому байдуже… Не слухаючи Пшияловського, підійшов до шафи, збитої з грубезних дощок, витяг пузату карафку з угорським вином і налив кухоль… Останнім часом він все частіше прикладається до вина. Коли не увіллє у себе хмільного трунку, день тоді — не день…

Пшияловський все ще галасував. Маріон дістав другий кухоль, налив і комісару.

— Нас тут двоє відповідальних, — примирливо мовив, не дивлячись на комісара, — тож немає чого сваритися у цім закутні світу.

— Польща і Франція — великі маєстати! — вигукнув комісар — Ми зітремо в порошок хлопську Украйну? Нєх жиє Річ Посполита, наша кохана ойчизна!

— Нех жиє, — байдуже буркнув Маріон. — Але я п'ю за себе, за Жана Маріона, ба більше ніхто за мене не вип'є!

— А я п'ю за нашу фортецю-форпост боротьби із схизматами! Ми на передньому краї! На нас ойчизна дивиться!

— А мені байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино і п'ю його залюбки.

— Коменданту не дорога й ойчизна, бо він усього лише найманець!

Пшияловський, не приховуючи люті, зиркнув на коменданта, вкладаючи у свій спопеляючий, як йому здавалося, погляд усю зневагу до зайди, і вийшов, хряпнувши дверима.

Маріон, радий, що таки допік уродзоному шляхтичу, засміявся і подумав, що було б непогано, якби ті лотри та спіймали коли-небудь Пшияловського, — ось тоді б він позбувся гетьманського донощика.

«Ідея, — подумав Маріон, — треба лише підшукати зручний випадок».

Вже звечоріло, коли комендант, обійшовши фортецю, повернувся до хати і буркнув джурі:

— Піди і приведи її, бо мене їсть смуток.

— Слухаю, — ліниво озвався джура.

— Ти мене розумієш, бовдуре? Коли зачепиш її хоч пальцем — нарікай на самого себе!

— Слухаю, пане комендант!

Джура зник, Маріон зацибав з кутка в куток.

«Цікаво, — думав він, — чи віддасться вона добровільно? О, жіночі пестощі для мене зараз що той бальзам! інакше зовсім зачахнув захирію Але надто горда холопка Як шляхтянка, не хотілося б її силоміць мордувати. Живосилом — не те Силоміць діє тільки та худобина Пшияловський…»

Та ось джура вводить полонянку, а сам зникає. Маріон скидає поглядом бранку — єдину свою радість у цих диких краях» Хай буде проклятою та мить, коли він погодився сюди приїхати!

— Здрастуй, красуне!

Полонянка не відповіла, дивилася кудись повз коменданті. Висока, струнка, з русою косою. Коса довга і товста, до пояса. Маленькі груди під благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки — вуставки — вишиті червоними квіточками з чорними пагінцями та листочками… Зваблива… Ні, вона таки має стати його єдиною радістю в цьому закутні — як добре, що її спіймали драгуни на якомусь хуторі. Вояків застеріг: хто пп хоч пальцем зачепить — того зарубає на місці. Вона мусить дістатися тільки йому. Коли б вона зохотилась сама… Боже, щоб то було для нього за щастя!

Маріон налив два кухлі вина, один спрагло сам спорожнив, другий підніс полонянці.

— Випий, і цей трунок вижене смуток з твоїх гарних очей. Я велів, аби тебе годували по-людськи і ставилися по-шляхетському.

— У неволі не буває доброти, — відповіла вона, — бо неволя ніколи не буває доброю і справедливою.

— Ти не бійся мене. Вона глузливо гмикнула.

— А чого б це я боялася того, хто сам труситься над своєю долею?