Роман Іваничук - МАЛЬВИ

Хто зна за що, а чи не за ті мислі, які вмів Хюсам виписувати у своїх візерунках і за які зазнав смерті, — почалися паломництво до його могили і зборища на цвинтарі, і бунтарські заклики до помсти. Запрацювали субаші, відганяючи народ від тюрбе Хюсама, знесли надгробну плиту, прокляли ім'я ювеліра імами в мечетях, замовкли продавці на Бедестані, глухий протест наростав у людських серцях, а справжні і фальшиві вироби старого майстра продавалися тепер з-під поли...

Тож, видно, така вже воля всесильного аллаха, а може, дивна доля політичних діячів — що одних знають, бояться і мусять шанувати їх, а прийде смерть — і тільки забуття, про інших же, при житті ні слуху ні духу, а по смерті їм за щось шану віддають. Чи згадували люди Селіма П'яного хоча б на другий день після того, як він заснув над глечиком грузинського вина і більше не прокинувся? А хто оплакував жорстокого Османа II, якого задушили яничари після хотинського розгрому? Ба й Амурата забули, хоч і говорили, що до нього, мовляв, жебраки могли підходити на вулиці, тримаючи факел над головою 146.

А великого візира Аззем-пашу мало хто знав: він своє життя провів у походах і на засіданнях дивану, а на молитву до Айя-Софії пішки ходив, як це личить правовірному: ніхто не викрикував йому хвалу, коли він супроводжував султанів, бо ж часто славу бере той, хто її вимагає, а не той, кому вона належиться.

Та враз Стамбул здригнувся від страшної звістки:

Аззем-пашу стратив юродивий Ібрагім! П'яний розпусник задушив того, хто вистояв на хисткій посаді при трьох султанах і чиїм розумом жили хвалені падишахи. Заремствував народ: султан убив їх оборонця, бо за що інше міг убити? Пішли поміж людей ашуги, тихо наспівуючи пісні про легендарного візира, невтомні мед-дахи складали бувальщини про мудрого Аззем-пашу, і взяли його собі злидарі посмертно захисником — чи не за те тільки, що за життя він умів мислити і за мислі свої пішов на смерть.

Тож почалося нуртування, тож згадали свої кривди зубожілі райя, тімаріоти, купці і ремісники, мученицька смерть Хюсама-ювеліра і Аззема-візира надихнула їхні серця відвагою: це ж були великі люди, а не пошкодували свого життя за правду, що ж вони втратять — злидні і голодне животіння? Стягалися злидарі з міських завулків і глухих сіл у гори під Адріанополем, куди скликав їх одчайдушний пастух Кир-огли, а соф-ти — вічні бунтарі — понесли їм з медресе заборонені книги Вейсі і Нефі...

Йшов меддах Омар крутими стежинами до адріанопольських гір. Не марнославство і не віра в нинішню перемогу добра над злом вели його. Життя мудреця підходило до краю. І він, оглянувшись назад, зрозумів, що всі його слова, поради людям, наука пропадуть марно, якщо хоч наприкінці не прикладе рук до діла. Бо навіть найчесніше прожите життя зникне безслідно в людській пам'яті, коли не освятиться воно гідною смертю.

Шейхульіслам Регель прийшов на вечірню молитву в мечеть Айя-Софія. Під величним склепінням пливла приємна прохолода, зелена чалма верховного пастиря імперії здавалась тут легшою, ніж там, у Біюк-сараї, цієї гарячої і непевної весни.

Він підвів руки, вимовляючи тихо «аллах-ак бар», потім вклав ліву руку в праву і почав читати фатиху, та відчував, що не може повністю злитися з богом, відокремитись від того життя, яке залишив хвилину тому за ворітьми султанського палацу. Як би йому наблизитись до Всевишнього так, щоб почути від нього відповідь на ті всі сумніви, які не дають тепер і день і ніч спокою? Чи вдоволений він своїм намісником на султанському престолі, чи не вчинив гріха шейхульіслам, оперезавши Ібрагіма шаблею Османа? Наблизитись так, щоб запитати віч-на-віч, де ховається та сила, яка гнітить усіх власть імущих при дворі і якої всі мусять щодень слухатися. Адже султан безпорадний і не від нього та сила йде: на владному обличчі валіде лежить тавро приреченості й страху, шейхульіслам, якому сам султан цілує мантію в перший день байраму і якому призначено слухати тільки бога, мусив усупереч здоровому глузду підписати фетву на смерть Аззем-паші — і то тоді, коли його серед живих уже не було. Сила якого страху тяжить над усіма можновладцями і керує ними?

Регель вклякнув на коліна і напружився весь, зосереджуючи свою увагу на трьох страусових яйцях, що висіли перед міхрабом як символ гарячої Мекки. Чи не обізветься на його сумніви аллах?

Мовчить бог. Він завжди німує, а найдужче тоді, коли його рабів огортає тривога. Але ж перед ким цей страх? Перед війною, що почалася з Венецією? А хіба Порті вперше воювати? Та й це ще не війна, Ібрагім не скликає дивану. То, може, страшно від того, що Ібрагім воювати не хоче, що втікає від державних справ у Понтійські гори на полювання або ж не вилазить з гарему? А чи лячно озброєних пастухів, які зібралися під Адріанополем і погрожують помститися за візира і ювеліра? Мабуть, так...