Роман Іваничук - МАЛЬВИ

— Скажіть, де живе стара Еміне? — чіплялась до людей. — Де Еміне живе?

Показали їй на крайню печеру.

Поморщена, з розпатланим сивим волоссям відьма вийшла з печери і наставила кістляві пальці, ніби хотіла ними вчепитися в обличчя непроханої гості.

— Чого шукаєш тут? — просичала.

— Ти, Еміне? — спитала Марія, і в пам'яті спливли циганські табори на околиці села; зойкнув у грудях старий, забутий уже біль, від якого божеволіла Марія, коли пропав із саду маленький Семенко.

— Я не ворожу більше, — забулькало в горлі старої. — Іди, — показала рукою на вхід до печери. — Там донька моя...

— Ні, ні, я не по ворожбу прийшла... Але в мене є гроші, і я заплачу тобі... Скажи, звідки в тебе взявся той парубок Селім, що в хана служить?

Збентежено забігали очі в старої і зупинились. Проштрикнула вона недовірливим поглядом Марію і повернулася не відповівши.

Марія схопила циганку за руку.

— Я золото маю, Еміне! Скажи, ти з України привезла його?

— Ми люди кочові і всюди бували. Не може згадати моя пам'ять, звідки той хлопець, якого хан купив у мене. Марія відв'язала від шиї мішечок.

— Тут багато золота. Я дам тобі все, якщо скажеш, відьмо, де і коли украла ту дитину, що була біла, як шум на молоці, а очі мала сині, мов незабудки...

— Іди, жінко, — прошамкала Еміне, співчутливо позирнувши на Марію. — Не шукай втраченого. Він усе одно вже не твій, навіть якщо ти його породила...

Поплентала Марія. Гуділо в голові, давило лещатами скроні. Пішла назад до палацу.

Відчинилася парадна брама. Верхи на конях виїхали безбороді євнухи, а посередині — теж на коні — дружина хана в парчевій чадрі. Впізнала Марія, та не поворухнулася з місця, не підвелась. Це не її дочка, не Мальва — зовсім чужа жінка зі знайомим обличчям, що просвічувалось крізь серпанкову вуаль. Усе тут не справжнє: і те, що, можливо, її син охороняє хана, і те, що Мальва стала ханською дружиною, і те, що Марія Самійлиха сидить, мов жебрачка, біля воріт палацу... «Бо хіба може бути це все правдою? Ні, це не ми. Ядучий плющ обсотав наші тіла і душі, взявши собі нашу подобу, висмоктавши живу кров. Нас більше немає... Горбатий верблюд, що он стоїть на майдані біля купецького каравану, благородніший за нас. Він ще може плюнути в обличчя господареві смердючою слиною, він гордо держить голову, бо залишився-таки сам собою, а нас немає. Ми вмерли, знищивши себе зі страху...»

Зупинила Мальва коня, побачивши матір, що сиділа згорблена на містку і блаженно усміхалася. Припала до неї.

І тепер Марія відчула, як зсувається з її грудей тяжкий камінь жури, як прояснюється стомлений мозок і повертається тихий спокій.

«Десь, певно, живе ще й третій яничар. На службі у вбивць їхнього батька. Куди мені йти від них?»

Покора заповзала в душу Марії, погасли мрії, бажання, не стало Самійлихи. Сиділа, скулившись біля чужих воріт, бездомна сука, що шукає на звалищах розгублених щенят.

— Я до тебе вибралася, мамо, — почула Марія голос Мальви і дотик теплих долоньок до щік. — Як живеш? Чи здорова? Чому донині не приходила?

— Нездужала я... А ти щаслива, дитино? — спитала, не дивлячись на дочку, щоб не бачити її в чужому одягу, а тільки чути рідний голос, відчувати рідний дотик рук.

— Щаслива, хан любить мене, — прошелестіли Мальвині губи, і тоді глянула на неї мати, бо якесь тривожне недомовлення чулося в її словах. Була марна і невтішна, гей, чи не відчула пташка неволю в золотій клітці?

Помітила Мальва материні стурбовані очі, осміхнулася.

— Я щаслива, мамо, аби ти тільки не побивалася...

— Не журися мною. Я житиму у Мангуші зі Стратоном. Як уже раз відірвешся від свого вугла, то під чужим мусиш здихати... А Стратонові буде легше зі мною... І тобі... — Марія глянула на воїна, що стояв у воротах, прошепотіла: — І мені теж...

— Ти не плач, мамо, — Мальва пригорнула Марію.

— Самі сльози чомусь біжать. — Марія підвелася, показала рукою на Селіма. — А його ти знаєш?

— Знаю. Це улюбленець ханський, найближчий його охоронець.

«Обоє ханські. Обоє яничари... Діти, діти, мальви зав'ялі...»

Боязко, стискуючи губи, щоб не розридатись, підходила Марія до Селіма. Селім винувато усміхнувся.

— Прости, стара. Ти якась дивна, і я не повірив, що ханим — твоя дочка.

Марія торкнулась до його плеча.

— Я не гніваюся на тебе. Я буду часто приходити, а ти... ти усміхнися хоч іноді до мене... Не дивуйся, чому я спитала, хто твоя мати. Ти нагадав мені мого сина, Мальвиного брата, його вкрали в мене, коли він був ще в пелюшках... — Марія затулила уста долонею, бо побачила, як здригнувся Селім, очі вп'ялися в обличчя жінки, і дрібно тремтів бердиш у його руках.