Роман Іваничук - МАЛЬВИ

Ювелір Хюсам зважився піти ще раз зі своїм незвичайним крамом на базар. Мусив продати хоч трохи товару, щоб заплатити податок. Старості ювелірного цеху, уста-рагінові, донесли, що Хюсам і далі виробляє браслети, медальйони, амулети, а до цеху вступати не хоче, тож староста наклав на старого неймовірно високий податок — аж вісімсот акче. Таких грошей Хюсам не міг роздобути, хоч би спродав усе, разом зі своїми папучами. Правда, за один тільки рубіновий амулет він міг би взяти набагато більше, але хто його купить?.. Нафіса хворіє, рідко вже й на ноги підводиться, а принести їй чогось смачного нема за що. На Хюсамовому дастархані давно вже не було ні пастирми, ні баклави 123, перебиваються обоє на паляницях і каві. Як дожити довгий вік, якщо бог не пошкодував їм днів під своїм небом?

Хюсам забрав добро в мішечок і подався до Бедеста-ну, чей знайдеться для нього, нецехового, хоч трошки місця на долівці?

Базарний гармидер було чути здалеку. Народ тягнувся юрбами до центру, на в'ючених мулах і верблюдах пробивалися купці крізь натовп, тіснячи і тратуючи піших, викрикували гамали 124, вимагаючи вступатися з дороги. А з обох боків один біля одного сиділи жебраки з к'яшкулями 125— предтечі базару. Так багато жебраків Хюсам ще не бачив. Кожного року їх, видно, збільшується, а хто знає — може, незабаром і старий ювелір поповнить їхні ряди?

Цікаво, ким вони були? Хюсам понишпорив у кишені кафтана, знайшов кілька мідних монет і підійшов до крайнього.

— Звідки прислало тебе горе, нещасний?

— Із Анатолії... Тімаріотом був. Податки загнали в лихву, лихварі забрали тімар...

Хюсам кинув у к'яшкуль одну монету і підійшов до другого.

— Я дубильник із Андріанополя. Уста-рагін зажадав за мою майстерню бакшиш. Оце й збираю на хабар. Не пошкодуй двох монет, добрий чоловіче.

— ...Я ходжа, був учителем у медресе на Скутарі. Хіба я знав, що вірші Вейсі і Нефі 126заборонено читати софтам? Вигнали...

— ...Я колишній хатиб. Насмілився сказати на проповіді, що кадій тлумачить коран так, як йому вигідно...

— ...Я румелійський райя... А ти чого випитуєш усіх? Може, шукаєш товариша за своїм фахом? Не завдавай собі клопоту. Тут усі рівні. Махді прийшов до нас раніше часу, вказаного пророком. Сідай біля мене, жебратимемо до спілки. Так краще...

Пішов Хюсам. Ряди жебраків змінилися мізерними крамничками під сірими наметами. До головної брами Бедестану було ще далеко, та базар починався вже тут. Власники крамниць, кравецьких майстерень, цирулень, кафедджіїв, яким, видно, не залишилось місця під склепінням ринку, голосно вихваляли товар, звертали на себе увагу, хто чим міг: один грав на гуслях, другий дрібно вибивав на тамбурині, інший курив ладан, хто видзвонював дзвіночками. Тут були і араби в різнокольорових бурнусах, і крикливі греки з квітчастими хустками на головах, і мовчазні турки в чалмах. Продавалося все: канделябри, таці, кремінні рушниці і ятагани, перець, колеандра, помаранчі, парча, єдваб, шовк.

Хюсам подумав, що нема чого йому пробиватися далі, пізно прийшов. Притулився в ряді, поставив перед собою солом'яне крісельце, розклав на ньому свій дорогоцінний крам.

Крізь базарний знервований гармидер долинали уривки фраз, небавом Хюсам міг уже вловити їхній зміст: люди обурювалися, що на ринку ходять фальшиві монети, а піастри вичеканили з нещирого золота.

Напроти, біля дверей нужденного склепу, стояв крамар у смішній позі, ніби розіп'ятий, і лементував крізь сльози:

— Я ніколи не підвищував цін, але погляньте, погляньте, які мені гроші дають!

Хюсам скорботно похитав головою. Цього крамаря стамбульський кадій прибив сьогодні за вухо до одвірка крамниці — справедлива кара здирникам. Але ж як він міг не заправити подвійної ціни, коли гроші наполовину втратили вартість?

— Ось приїде султан, — не вгавав покараний, — і ми спитаємо, куди ділося золото, чому нам платять удвоє легшими піастрами.

З відчиненої кофейні долетів сміх. Якийсь софта розповідав анекдоти.

— Куди ділося золото? Він питає, куди ділося золото! А хіба йому невідомо, що трапилось недавно в Біюк-сараї? Покликав наш султан дервіша Алі-бабу і запитав його, в чому суть щастя на землі. Алі-баба відповів:

«їсти, пити і пускати вітри». Розсердився султан, посадив зухвалого дервіша в тюрму, аж раптом — о всевишній! — у султана стався запір. Покликав знову сонцеликий Ібрагім дервіша і простогнав: «Якщо вилікуєш, дам за кожний спуск по мішку золота». Помолився дервіш добрим джинам, почав султан голосно пускати вітри, а казнадар за кожним разом кидає перед Алі-бабою по мішку з грішми. Тут убігла валіде. «О сину мій, — закричала, — що ти робиш? Адже так продуєш усе царство!» А він питає, куди ділося золото...