— То не гріх був, Бароне, — проказав тихо Рогатинець. — То... Та хіба ти зрозумієш?..
Народ уже втомився стояти, ворушився величезний котел, повен тисяч людських голів, треба було закінчувати виставу, та й сонце вже ховалося за банями Юрського собору.
Заграли ще раз сурми, їх заглушили войовничі крики — почався третій і останній штурм «смоленської твердині».
Він тривав недовго. Втомлені й голодні міщани, яким було обіцяно смажене на вогні м'ясо і кілька бочок доброго вина, так ретельно взялися воювати, що за мить розтрощили в'їзну вежу, міст не витримав ваги й напористості і завалився, вояки дряпалися по драбинах на мури, мури теж похитнулися і впали, обложені щодуху повтікали з фортеці, — когось же таки насправді придавить! — і поздавалися в полон, врешті, твердиня розсипалася зовсім — реготнув натовп на ринковому майдані.
Вольф Шольц, який задумав було розтягнути останній штурм надовше, з острахом позирав тепер на Жолкевського, проте гетьман втомлено й байдуже дивився під ноги, сперши на руку голову; бургомістр скористався задумою регіментаря і, рятуючи становище, наказав підпалити картон і дошки.
Полум'я бухнуло в небо, видовище було вражаюче — подібно, напевне, горів справжній Смоленськ, а трибуна поволі порожніла, гетьман наказав подати карету. Тоді нижні лавиці трибуни зайняли переможці й переможені, розпочався бенкет.
На дахах ще маячіли хлопчаки, вони розійдуться найпізніше. Між двома рядами димарів на Гуттерівській кам'яниці стояли групами по троє чорносутанні новіції й схоласти єзуїтської колегії — збиратися великими гуртами і по двоє не дозволялося спудеям львівського новіціату [6] [6] Новіціат — єзуїтська колегія; новіші — новачки, схоласти -старші учні.
.
Новіцій Зіновій, шістнадцятирічний син реєстрового сотника Михайла Хмеля, котрий служив у одеського старости Яна Даниловича, притулився до комина, на крок відступивши від схоластів Броніслава й Казика. Тільки на крок — більше не можна, вони все одно підійдуть, бо їм наказано опікуватися схизматом Зіновієм, який за час навчання в колегії повинен навчитися бути слухняним, як палиця в руках старця.
А новіцієві ще марилися заолеські поля, і Вороняцький кряж, і тиха, глуха Гавареччина, що сховалася в глибокій ярузі, з якої видно тільки небо.
Схоластам наказано було зробити все, щоб він про це забув. Щоб почав існувати спочатку, так — наче дотепер не мав ні батька, ні матері, ані дитинства, ані рожевого дикого коня, що пасся і вигулював, відколи пам'ятає, на гаварецьких горбах.
Схоласти стояли позаду Зіновія, а він дивився поверх червоних міських дахів і не бачив, що чинилося на Ринку, а тільки дикого коня, котрий із сходом сонця появляється, мов видиво, на вершку гори і гасає, і рве копитами землю, і бавиться весь день на волі, аж поки не зчервоніє сонячний круг і в нього кане рожевий силует.
Зіновій дивився поверх дахів і враз побачив... Сутінки впали на гаварецьку полонину, а на ній стали гуртом коні — сірі коні збилися над коритом чи васагом, повним якогось їдла. Вони штовхалися, били один одного копитами; чорний без обличчя пастух сидів на білому коні, стягнувши поводами його голову аж до колін, у білого коня скапувала жовта піна на землю, загнузданий, та ще не впокорений білий кінь не хотів їсти — невже це той самий? — а бидло жерло з корита, хоч довкола хилились тихі полонинські трави і було просторо й вільно, а на жодному бидлові — ні шлеї, ні уздечки. І сходили з горбів до табуна поодинокі сірі коні, хоч їх не підганяв ніхто, хоча стелилися довкола соковиті трави.
А десь за горбами галайкали пастухи, і зненацька рожевий кінь, той самий рожевий кінь з дитинства, струнконогий, граціозний, вискочив на пагір і, минаючи табун, стрілою помчав на захід сонця; сонячний кінь гордовито пролетів біля корита, він був вільний і мчав до волі, втім — так спокійно, що й не здригнулася голова, — чорний, без обличчя пастух скинув рукою, і тоненька змійка аркана свиснула швидше шаленого бігу рожевого коня; заіржав вільний кінь, здибився на задні ноги, присів крупом до землі, рвонувся з місця й розпучливо закричав, не відаючи, що трапилося; він не чув ні свисту аркана, ані поворозки на шиї, та мусив чомусь стояти на місці, а пастух спокійно тримав кінець аркана у своїй руці і спокійно жерло бидло з корита.
— Пустіть рожевого коня! — скрикнув Зiновiй i отямився. Ринок галасував, горiла дощана фортеця, позаду нього стояли два схоласти. Вiн повiв рукою по шиї, немов хотiв намацати тонку волосiнь, яка спiймала тiльки що рожевого коня; ступив крок по рiвному даху i зупинився, почувши тихий владний голос:
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу