Роман Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

— Усі ви берете світло, — перебив Жолкевський старосту, — тільки ніхто не квапиться підливати оливи, щоб лампа, яка дає те світло, не загасла. Починайте, вашмость.

Єжи Мнішеку відлягло від серця—він не знав, що відповісти цьому завжди гострому на слово регіментареві Польщі, в руках у якого все військо, а значить, і держава, хоч de facto він лише польний гетьман і король не бажає надати йому звання коронного, незважаючи на те, що коронний гетьман Ян Замойський давно вже відійшов у кращий світ; староста вдоволений, що не мусить відповідати на адресовані йому ущипливі слова гетьмана, нагнувся до бургомістра Вольфа Шольца, який сидів східкою нижче; той, вислухавши, повернув голову зліво, від неї, немов відштовхнута, повернулася ще одна голова, а далі — п'ята, десята, і за мить біг до ратуші молодий ротмістр з шаблею при боці.

На балюстраду, під самим шпилем ратуші, вийшов трубач—над містом пролунали .бойові трубні звуки. Стих клекіт на Ринку, а за мить з криками: «Naprzod, zabij go!» [4] [4] Вперед, убий його! (пол.) навально рушили з обох боків майдану переодягнені у вояків міщани — зі списами, шаблями, алебардами. З мурів дощаного Смоленська вдарили гармати, мури захиталися — поморщився Жолкевський, — на стіну виліз бородатий боярин у шубі з бобровим коміром, змахнув рукою, щось там викрикнув, і знову вдарили гармати — нападники відступили, над Ринком потягло гострим пороховим смородом, ротмістри — справжні — горлали, заохочуючи переодягнених міщан до бою.

— Страхи на ляхи, гурра на мазура... — пробурмотів поет Шимон Шимонович; він сидів поруч з архієпископом Соліковським і, забувши, що його можуть почути, шепотів, поволі добираючи слова: — За ойчизну, любі діти, під благі намети... не беріть з собою ліжок, у полі спатимете... килими залиште дома — вкриєтесь щитами... не беріть з собою їсти... землі наїстеся...

Архієпископ повернувся до поета всім тілом, гострими очицями увіп'явся в його губи, які шепотіли слова вірша, він уловив зміст і своїм вухам не повірив: увінчаний самим папою поет, поважана й недоторкана особа, королівський одописець, блюзнірствуе у таку патріотичну мить?! А втім, цього можна було давно сподіватися...

— Пане Шимонович, — проказав Соліковський, приклеюючи до губів поштиву усмішку, — чи не причулося мені? В нинішню урочисту хвилину ви нічого більше не побачили в нашій звитязі — тільки смерть?

— Рими не можу відшукати, ваша ексцеленціє, — із спокійною іронією відказав Шимонович, на його обличчя напливала скептична посмішка. — Не беріть з собою пити — нап'єтеся крові... Нічого не виходить... А чому ви зараз такі побожні, наче в костьолі після святого сакраменту — хіба не глупо справляти нині оцю звицєнжну комедію, коли війна з Московією, відомо всім, програна?

Холодна маска лягла на обличчя архієпископа: поет Шимонович почав вільнодумствувати вголос... Так, можна було цього сподіватися. Соліковський не раз гостював у пана Шимона, в його бібліотечній кімнаті часто збиралися представники львівської еліти для поважних розмов, і хоч стриманий парнасець ніколи не давав волі словам, все ж не ховав від людського ока книг, записаних у папський індекс. Вільнодумство... шовкові рукавички... благопристойність... А найпростіше—вивести на поміст, під який накладені в'язки дров — і всі проблеми розв'язані — без дискусій, без шовкових рукавичок... О свята Супремо [5] [5] Верховний трибунал іспанської інквізиції. , чому ти обминула Польщу! Ні, ні, не Шимоновича, інших. А тоді він і сам зрозумів би... Спочатку хоча б десять православних отут, на Ринку, на цьому самому місці, де зараз наступають на дощані мури переодягнені за жовнірів міщани. Десять живих смолоскипів!

— Ваша ексцеленціє, — промовив Шимонович, йому ніби передались пристрасні проіспанські симпатії архієпископа. — Якщо зволите колись завітати до мене, я вам покажу вельми потішну книгу одного іспанського письменника — Мігеля Сервантеса. Недавно отримав. І дивне диво: він написав її, знуджений безділлям, у тюрмі!

— У тюрмі святої інквізиції? — єхидно примружився Соліковський.

— Не думаю... Він був збирачем податків.

— А-а… Хвальний пане поете…— архiєпископ сховав кiнчик довгого носа мiж складенi, мов до молитви, долонi. — Я вельми поважаю вас за невтомне збирання книг, я сам завзятий бiблiофiл, але мене трохи дивує те, що у вашiй великiй бiблiотецi, де є i Ян Кохановський, i Торквато Тассо, і Еразм Роттердамський, і Томас Мор... Джордано Бруно, правда, не бачив, — архієпископ опустив погляд, — я не зустрів хоча б однієї книги...