Роман Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

— Томаса Торквемади? — запитав, підказуючи, Шимонович.

— Ну ні, для чого вам «Кодекс інквізиції», він є в мене...

— Справді, досить одного примірника книги великого інквізитора для нашого міста, тим більше, коли він знаходиться у вас, — стерп голос Шимоновича, проте поет зразу перемінив тон. — А я таки вам позичу «Дон Кіхота» Сервантеса, адже вашій ексцеленціі теж іноді треба спочити від теології.

— Я стурбований нинішньою розмовою з вами... Королівський поет, автор віршотвору, яким вітали введення ордену єзуїтів до Львова, став раптом так дивно мислити.

— Часи міняються і ми з ними теж... — мовив Шимонович, дивлячись на ринковий майдан. — Погляньте, ваша ексцеленціє, ось іде вистава битви за Смоленськ. А ви не подумали в цю мить, що ті вої — то тіні, привиди братів і дітей наших, які вкрилися щитами і наїлися землі на російських полях... А за що? Мені, вам, отим людям, що затопили нині Ринок, легше стало жити? Хіба не могли вони, сини і брати наші, пити дома молоко замість крові і їсти хліб замість глини, а ми — тішитися ними, а не ридати над тінями?

Після другого штурму подесятерилися войовничі кличі. Так було задумано бургомістром Вольфом Шольцом: за третім разом Смоленськ впаде. Тепер лунали не тільки крики, а й брязкіт, гриміт — для більшого ефекту облягаючі тарабанили в листи бляхи, били в котли і бубни, вояки поривалися до звідного мосту. Опустили його і з голими шаблями навалилися на браму, впала брама, проте ще не настав час для вікторії. З нутра обложеного міста вихопилися «російські» оборонці в довгополих свитах і паперових шоломах, відтиснули ворогів, сурма в польському таборі сповістила про відступ: Шольц збирав усі свої військові сили для останнього генерального штурму.

У цю мить Барон, який стояв біля криниці, спершись об німфу — Мелюзину, — він не хотів далеко відходити від Корняктівського палацу, бо такий нині день, що в пив'ярному підвалі буде надто глітно, хтось, чого доброго, займе його постійне місце, — в цю саме мить затишку між штурмами Барон побачив чорта. Він упізнав Антипка, хоч той стояв спиною до нього, — упізнав по високому капелюху, який прикривав роги, і по довгих аж до землі штанах, які приховували копита.

Тяжкою стала Баронова доля. Він давно запродав чортові душу за те, щоб з найнижчого низу вибратися на найвищий верх, щоб з ремісника-партача перемінитися в барона, добився цього, став своїм серед патриціїв ї вищого духовенства, та з якоїсь причини кілька років тому відвернулися від нього власть імущі, і він не знає, як запосягти знову у них ласки. Один лише залишився за ним привілей — йому ще дозволялось заходити до патриціанської пив'ярні. Сьогодні Барон уже встиг підхмелитися і думав оце завернути по другому разу, та зустріч з Антипком для нього була важливішою, він відштовхнувся від статуї і, пробираючись між натовпом, допав пекельного слугу, схопив його за рукав сурдута.

Чорт зиркнув на Барона: той улесливо посміхався, оскалюючи чорні зуби; гидливо поморщився Антипко, відзначаючи про себе, що Барон прогнив до решти, удав, що не впізнає, але висмикнути рукава не зміг.

— Пане Антипе, — лебедів Барон, — скажіть, за що? Замовте за мене слово, ну, як це так?.. Я ж душу, душу вам віддав...

— Іди до бога, — процідив чорт. — Яка там у тебе душа... Треба було шануватися. А ти дурний... Нікому ти більше не потрібний. На твоєму місці в корняктівській корчмі вже сидить новий. Іди...

І чорт пішов не оглядаючись.

А тоді Барон зустрівся поглядом з сеньйором Успенського братства Юрієм Рогатинцем, що стояв сам, без компанії, на бруку й теж дивився на магістральну веремію.

Рогатинець не відповів на блазенське розшаркування Барона, відвів очі, та за мить почув позаду себе сопіння, густий сморід перегару вдарив у ніздрі.

— Чого хочеш, Бароне?

— І ти мене так називаєш... Чого хочу? Один раз випити з тобою. У якій бажаєш корчмі, тільки щоб люди бачили, що ти зі мною п'єш. Я ще маю до дідька грошей...

— Від дідька, Бароне, ти ж з ним у спілці, кажуть.

— Так, так! А скільки мав! З самим Люцифером і його кодлом пив, з нобілітованими відьмами спав, грошима сіяв, нажився! А ти чого запосяг?

— Совість маю.

— А що таке совість — ти можеш мені її показати, щоб я помацав, зважив, оцінив дукатами? Со-о-вість маєш! Я ж тебе на гріху спіймав, забув? Спіймав тебе на гріху! — вдарився Барон у груди.Рогатинець гірко глянув на Барона, темний жаль затінив його сірі очі, він опустив голову.

— І нікому не сказав, нікому! То за те ходи тепер — випий зі мною на людях... Я нікому донині не сказав про твій гріх!