Роман Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

— А йди, йди до хати, шльондро векслярська, — мовила зовсім мирно Абрекова, взяла Льонцю за руку й підштовхнула її на східки.

— Йду, йду, стара хіромантичко, відьмо кальварійська, йду... — Льонця сперлася рукою на плече одного пахолка, повела долонею по його підборіддю, потім обняла за шию: — Може, підеш зі мною, поки стара он тому поворожить? Не хочеш, служба... — Вона вдарилась об двері й провалилася у темні сіни.

Абрекова провела дочку поглядом і знову запитала в стражників:

— То чого ж ви тут стоїте, коли там, — показала рукою на вікно, — ніякого дідька нині не почепили?

— Урядове видовище буде нині на Ринку, Абрекова. Стоїмо для порядку.

— О, слава богу... Хоч одного дня буде спокій під моїм вікном, — зітхнула полегшено й подалася до дверей. — Тільки стійте вже тут весь день, а щоб стояли ви каменем до судної години...

Навпроти парадної ратушевої брами, на розчищеному ще вчора від рибних ляд і м'ясних яток ринковому плацу виросла з картону й дощок крихітна подоба російського города Смоленська. Сорокатисячний, втричі більший, ніж Варшава, з товстелезними високими мурами, тридцятивежний, із ста сімдесятьма гарматами і шеститисячною військовою залогою Смоленськ умістився на одній третині Ринку — бо переможений. Умістився, ще й вистачило місця для трибун, — їх притулено до крамниць аптекарів і золотарів біля венеціанського будинку, — і на них, завішаних килимами й гобеленами, сиділи, очікуючи видовища, львівські патриції, райці, лавники, купці, лікарі та інші достойники. Посередині на підвищенні возсідали призвидці московської авантюри — польний гетьман Станіслав Жолкевський і львівський староста Єжи Мнішек.

Біля Мелюзини — німфи, що нагнулася над криницею навпроти чорної кам'яниці Лоренцовичів, і коло статуї правосуддя на протилежному боці Ринку стояли готові до штурму руської фортеці переодягнені за списоносців, стрільців, рейтарів, драгунів і реєстрових козаків міщани. Із-за валів іграшкової твердині виглядали бородаті, в паперових шоломах, зі щитами і списами вої, які спочатку будуть оборонятися, а потім поляжуть за землю руську. Так, як було насправді там — під Смоленськом.

Народ загатив увесь ринковий майдан, тріщали балкони, хлопчиська чіплялися карнизів і стояли на дахах — весь Ринок здавався одним величезним котлом, повним тисяч людських голів.

Войовник Смоленська Станіслав Жолкевський в суворо застебнутій делії й шапці з високим султаном понуро спостерігав за приготуванням до видовища, яке ось-ось мало відбутися в його честь, а бачив справжній Смоленськ і Москву, і Клушин, де полягли тисячі його лицарів за марнославне прагнення короля Зигмунта III розширити Річ Посполиту від Швеції до Каспійського моря. Смоленськ упав — це правда, але польські жовніри у Москві щурів їдять, а жолду [3] [3] Плата за військову службу. король не дав ані своїм, ані найманим — нині-завтра рушить голодна зграя мародерів з московських земель на Польщу і з'їсть її разом з королем.

Горбоносий, з підкрученими вгору вусами, польський регіментар зло поглянув на тестя двох Лжедмитріїв — Єжи Мнішека; той вловив погляд гетьмана, послужливо повернув до нього своє важке обличчя, закрите чорною бородою, і мовив, добираючи улесливих слів:

— Накажете, вашмость, почати торжество в честь того дня, коли під вашим довудзтвом увінчалася вікторією наша довголітня боротьба з північними схизматами?

— Вікторія... — відвів погляд Жолкевський. — Я проклинаю той день, як Йов прокляв день свого народження...

Мнішек знітився. Він, призвичаєний до домашніх вигод, балів і воєн з посполитим людом, боявся цього сильного мужа, що постарів у сідлі і змалку не знімав з себе бойового обладунку. Сам же усвідомлював, що московська війна остаточно програна, вісті про друге овдовіння Марини і повстання в Москві підкосили здоров'я львівського воєводи, він осунувся, підупав, і гаряча Золота Роза Нахманова вже не може викликати в нього почуття радості, та все одно втішав себе надією: якщо Смоленськ узятий, а польське військо ще не покинуло Москву, то, може, таки посяде московський престол його внук, син Марини від замордованого в Калузі другого самозванця, і коли не половина московського скарбу, обіцяного йому пройдисвітом Гришкою Отреп'євим, то хоч сота його частка перепаде — для нього, для Рози, для чотирьох доньок і тузіна внуків.

— Пане гетьмане, — мовив єлейно, — ви втомилися походами, але світло ваших перемог опромінює нас, і близька та година...