Сава Божко - Заклятий козак

- Пробі, діду, що тут сталося? Давай, ради Бога, чимдуж води князя тверезити, а то минеться.

Панько побіг до струмочка і приніс у пригорщах води, хлюпнув нею князеві в лице, розіпнув сорочку біля серця й почав натирати мокрими руками.

- Що сталося? - питав настирливо Петро.

Очуняв князь, присів і почав протирати очі, як той, що його напрасно збудили зі страшного сну.

Панько розповів, що тої самої днини, як князь поїхав, зараз сполудня з’явилася орда, ніхто її не сподівався, ворота були відхилені, татари влетіли мов шуліки, й заки ратні 16люди позбігалися, вже й замок, і церква, й будівлі горіли… З теремів вибігла княгиня-мати й почала кликати помочі, та її зарубав зараз на порозі татарин. За нею вибігла молода княгиня з малим княжичем на руках, дитина вчепилася мамі за шию й дуже кричала…

Панька наче корч схопив за горло, и він не міг далі слова промовити.

- Страшно, князю, вимовити… - казав далі, зітхнувши. - Татарин вирвав у матері дитину й розбив її голівку до рундукового стовпа. Княгиня закричала не своїм голосом. Татарин схопив її на руку й кудись поніс. Я вже її більше не бачив…

Надбіг старий воєвода із дружинниками. Почалася страшна битва. Багато поганців полягло, але наші не вдержалися проти силенної сили, всі понакладали головами… Мене якось Бог милував, я заховався. Та краще мені було з ними всіма полягти, ніж тепер дивиться на все це…

Дід схопився за сиву голову й почав голосити.

Князь схопився з землі й побіг мов божевільний. Ухопив малого трупика й почав з ним бігати по пожарищі. Потім поклав синка на землю, припав до обгорілого трупа матері, бив себе кулаками в груди й кричав та плакав, то знов затискав кулаки й погрожував у той бік, звідкіля, на його думку, наскочили були ординці, й качався між обгорілими колодами.

Петро боявся, що князь у болю може собі яке лихо заподіяти: прискочив до нього, схопив його сильними руками попід пахи й силкувався покласти його на ноги.

- Годі, князю, вважай. Мертвих не воскресиш, треба подумати, як тут який лад завести, трупів по-християнському поховати.

- Ніякого мені ладу заводити не треба. Для мене все пропало, на що мені жити?

Він добув із піхви ніж.

- Князю! - крикнув несамовито Петро й кинувся виривати князеві ніж.

Та справа була нелегка, князь не давався.

- Пусти, Петре, - крикнув, - а то я й тебе заріжу. Не хочу я жити…

- Князю, душі не губи, ти християнин, не слід із божою волею на прю ставати 18…

- Ніякої волі я не знаю, - кричав князь, - пусти… я не хочу жити.

- Князю, - кричав у розпуці Петро, добуваючи останніх сил, щоб держати князя за руку, - князю, хто помститься за твою, за нашу кривду? Ти залишиш поганців не покараними? Великий гріх візьмеш на той світ, більший, ніж самогубство…

Князь випустив ніж із рук.

- Твоя правда, Петре, мені не вільно тепер умирати… Я мушу віднайти мою нещасну Ганну. Як би її й під землею заховали, я її знайду, я визволю… А не найду, не попадайсь мені в руку, татарине, не вийдеш від мене цілий, загинеш у страшних муках! Так мені, Боже, допоможи!

Князь підняв до присяги руку вгору й поглянув туди, де недавно ще стояла церква. Встав із землі, страшно дихав, заточувався мов п’яний. Страшка було на нього глянути: голова вкрилася сивизною, очі запалі, з ямок блищало страшне опиряче сяйво, губи викривилися, кутками спливала біла піна. Він тремтів. Нагадав собі Петрові слова.

- Чи я знаю, Петре, що мені робити?

Закрив долонями очі й почав судорожно плакати, та вже тим чоловічим, сердечним плачем, кривавими слізьми.

Петро мовчав, поки князь не виплачеться. Він знав, що такі сльози зменшують біль зраненої душі.

- Треба буде зажадати помочі від князя Чорторийського. Самі не дамо собі ради. Слухай, діду, підеш у село та знайдеш кого, що в часі нападу був у полі. Хай як-стій сюди приходить, князь наказує. Панько побіг.

- Нема чого на посланців покладатися, - сказав князь, отираючи заплакані очі, - поїдемо самі…

Петро привів коней, що зайшли були в сад і скубли зелену траву.

Коні були потомлені, їхали поволі. Та не було й чого поспішати…

* * *

В Чорториї перестрашилися, побачивши князя.

- Пробі, що сталося? - спитали обоє старі нараз,

- Нема мого Ружина, нема матусі, нема синка, нема Гані, її татари в ясир узяли… Її передчуття справдилося… - говорив Богданко, не звитавшися, присів і спер обіруч важку голову.

Старих мов громом прибило. Князь ходив безрадний по хаті, княгиня ламала руки й голосила.