Сава Божко - Заклятий козак

- Моя бідна дитина буде десь гаремовою жінкою якогось поганця… Краще б мені було побачити її в домовині… Бідні ми, таке нещастя Господь на нас наслав…

Богданко підвів голову.

- Тату, порятуйте мене, в Ружині треба негайно зробити лад та тим бідним мученикам християнський справити похорон. Людей треба, та дощок, та майстрів, та кілька десятків домовин треба, сам не знаю, кілько…

Старий князь, усе ще приголомшений, розвів руками, як той, що бачить конечну потребу, та не знає, як забратися до діла…

- Я все це полагоджу, ваша княжа милосте, - обізвався Петро, - коли мені доручите…

- Добре, Петре, наказуй моїм княжим іменем моїй челяді, я не знаю, де моя голова…

Петро метнувся надвір, зібрав кілька десятків людей, набрав на вози дощок і подався з цим усім до Ружина, залишаючи самого князя в Чорторийських.

Князь сидів довго на тому самому місці, Часами важко стогнав, то знову хлипав, мов мала дитина після, довгого плачу, то знову хапав себе за груди біля серця, корчив лице з болю, наче не міг відітхнути.

На питання, які йому старі ставили, або не відповідав нічого, або безнадійно махав рукою.

- Одного не можу собі вибачити, - казав наче сам до себе, - чого я бідної Ганусі не послухав, не залишився дома. Цього я ніколи собі не вибачу. Вона, бідна, передчувала, голос божий її остерігав…

- Така була воля божа, сину, і проти неї нічого не вдієш. Хіба ти певний, що, залишившись дома, ти був би її врятував? І ти міг з ними пропасти, - казала княгиня,

- І краще було б, мамо, коли б був загинув ураз з моїми найдорожчими.

- Богданку, гріх тобі таке казати, - обізвався князь. - Незбагнуті божі задуми, і ти не знаєш, на що та на яке тебе Господь призначив.

Від того слова Богданко встав, випрямився в увесь ріст і заговорив сильним голосом:

- Я вже знаю, до чого мене Господь призначив: до кривавої мсти над ворогами хреста, над чортівським півмісяцем. Тремтіть переді мною, поганці, пізнаєте ви мене й важко спокутуєте за кривди християнському народові… Прощайте, тату й мамо, не довелося вам у спокою віку доживати, радіти щастям нашим і ваших онуків…

- Куди ж ти, сину, вибираєшся? - спитав князь.

- На Січ іду… Там знайду охочих, що підуть зі мною в огонь і воду, і все на поганців, бо іншої мети моє життя мети не може… А, може, при божій помочі я віднайду мою Ганусю… Тоді ми вернемося й заживемо щасливо, мов у божому раю, - і усміхнувся сам до себе на ту думку, що блискавкою перейшла його голову…

- Господи тобі допоможи, - сказав князь, хоч і не вірив у таку можливість. - Та ти не поїдеш, поки похоронів не справимо…

Богданко кивнув головою. Незабаром далось чути дудоніння кінських копит…

* * *

Доїжджаючи до Ружина, почув здалека людські голоси, стукіт сокир та журчання пили, - це теслі домовини збивали. Увихалися, бо було літо, трупи почали розкладатися. Скрізь порядкував Петро.

Княжі люди повиносили тіла в садок і поукладали рядком на мураві.

У головах кожного горіла воскова свічка. На першому місці лежав недогарок княгині-матері, побіч неї тільце княжича, а далі вже рядком усі полеглі по старшині, від воєводи Добрича почавши.

Богдан скочив з коня, став навколішки перед довгим рядком тіл і почав гаряче молитися. Інколи усміхався боляче, 3 уст його виривалися жалісливі слова;

- Синку мій, дорогий, єдиний! Не защебечеш ти вже мені ніколи, мій жайворонку, не посадить тебе вже батько перед себе на коника… Ой, синку, гадав я, що виростеш ти на славного лицаря, закриєш батькові очі й обіймеш по ньому наше славне князівство Ружинських… Та цього вже не буде ніколи. Поганий татарин збавив тебе віку, хоч ти ніколи нікому нічого злого не вчинив, усі тебе любили… Та за тебе я помщуся, моє голуб’ятко. Коли ти з янголами божими в вічній ясності літатимеш на золотих крильцях, твій батько вихром літатиме, буде нищити прокляте татарське кодло, що. самому пеклу страшно стане…

Його слова перебив йому княжий дружинник Чорторийських

- Що скажеш, князю, зробити з татарським стервом?

- Почислити, кілько їх та викинути в ліс вовкам та лисам…

- Між трупами залишилося трьох татарів ранених, живих, що їх поганці не забрали з собою…

Почувши ті слова, князь устав, увесь перемінився, вийшов на замковий майдан.

- Гей, люди, хто з вас знає татарську мову, ходіть зі мною!

Знайшовся знавець і пішов з князем. Тяжко ранені татари не могли рушитися.

- Спитай їх, з якої орди були й кудою пішли татари звідсіля?

Товмач почав перепитувати.