Сава Божко - Заклятий козак

Один погляд подяки любої дівчини перемінив княжича відразу. Його несміливість відразу кудись поділася. А проте не знав, від чого починати розмову. Та вирятував місяць, що викотився саме мов те млинове коло.

- Знаєш, княжно, живу я вже двадцять п’ять років на світі, а такого чудового вечора ще не бачив. Мені здається, що я зайшов у якийсь казковий світ…

- І що в тому казковому світі, - перебила йому княжна, - з’явиться зачарована царівна й тебе проситиме, щоб визволив її з чарів? Так?

- Так, та не так, - відповів Богданко. - Така царівна в казці, заклята в якусь казкову потвору, чи жабу погану… А тут з’явилася царівна у своїй казковій красі, й не треба її відчаровувати…

Княжна вдавала, що не розуміє…

- Дивись, княжичу, на кущ малиннику, може саме вона вийде…

- Вже давно вийшла…

Він узяв її за руку і щиро стиснув.

«Чи ти мені царівна, чи княгиня, мені це не важне, аби ти була моя…» І він обняв її за гнучкий стан і пригорнув до себе.

Дівчина не пручалася: батько з Добричем відійшли були далі садовою доріжкою…

А воєвода, зміркувавши, що молодята припали одне одному до вподоби, як-стій приступив до діла.

- Дозвольте, ваша княжа милосте, признатися перед вами до одного гріха. Не того ми сюди приїхали, щоб прохати вибачення в вашої княжої милості, що без дозволу перейшли межу ваших волостей, заполювали. Інша причина нас сюди привела… Про це княжич Богданко не знає. Він із старого княжого роду, як і ваша княжа милість. Він на літі, час би його одружити. У вас, князю, є дочка, і родом, і віком йому рівна, і Йому під пару. Чого більше слів витрачати? Я поспитаю: чи можна сватів посилати?

- Твою річ, воєводо, я зрозумів. До ладу вона мені, та не моя тут воля, а моєї дитини… Я її силувати не буду. Ми її поспитаємо.

- Не треба, ваша княжа милосте, питати. Порозуміння вже є. За хвилину самі побачите…

Вони спинилися на закруті стежки. Почулись легенькі кроки залюбленої пари. Богданко тримав дівчину за стан, схиливши свою голову до її голівки.

- Слухай, - казала дівчина, - коли б так дійсно показалася тут така царівна зачаровано в жабу й заговорила до тебе, чи сказав би ти їй це чарівне слово «люблю», щоб її відчарувати?

І засміялася срібним голосочком мов той дзвіночок.

- Дай спокій із жабами та зачарованими царівнами. Ось де моя царівна, найкраща на світі, - і він обняв княжну за шию й поцілував, що луна пішла вечірньою росою…

- Там батько, - сказала княжна, - і твій опікун…

Воєвода потяг князя за руку. Пішли далі.

- Труднощів, мабуть, не буде, - казав воєвода до князя. - Молоді вміють краще такі договори заключати… Що тут довго балакати… Подумайте, ваша княжа милосте, яка то сила вийде між руськими князями, коли такі два роди княжі злучаться в одне нерозривне тіло…

- Твоя правда, мій друже. Тепер уже можна сватів присилати. За віно не треба буде нам торгуватися - Ганя в мене одиначка. Мені треба тільки обговорити справу з княгинею, бо без дружини я такого діла робити не можу. Залишімо молодят тут, хай утішаються гарним вечором та ясним місяцем. Це найкращі переживання юних літ… А ми ходімо в хату…

- Батьки радіють щастям своїх діток, - докинув Добрич.

Застали княгиню в їдальні: давала лад між жіночою службою, як приготовити вечерю.

- Знаєш, княгине, чого наші дорогі гості приїхали?

- Знаю. Була в садку й бачила…

- Що ж ти на це, княгине?

- Кращої пари для нашої дитини не знайдемо… Я від серця благословлю…

- Так ми присилаємо цими днями сватів? - спитав воєвода.

- Чого ж відкладати? Тепер найкраща для них пора подружитися. Гані придане давно вже готове, - сказала княгиня.

- Слава Господові Небесному, - зітхнув воєвода, хрестячись до образів тричі з глибоким поклоном. - Видко, це боже дію, коли все так пішло гладенько.

Князь послав отрока попросити молодих на вечерю.

Не хотілося їм іти ще в хату. Княжич держав дівчину за стан і не хотів її пустити. Вона пручалася. Богданко сливе вніс її на руках у їдальню.

- От моя дорога дівчина, княгиня чи царівна, мені однаково, - казав він радісно, цілуючи князя і княгиню по руках.

Дівчина засоромилась і закрила обличчя долонями. Старі мовчали, тільки княгиня підступила до молодих, узяла дочку за голівку й поцілувала. Те саме зробила і з княжичем. За нею пішов князь і Добрич. Ніхто не сказав ні словечка. Була дуже святкова хвилина. Всі це відчували й не могли з дива вийти, як воно все так гарно склалося.

Посідали до вечері. Але молодятам не хотілося їсти. Вони сиділи на лаві, держалися за руки, забувши за світ божий. За вечерею посиділи певно в ніч.