Сава Божко - Заклятий козак

Тихо стало навколо.

- А тепер ти йди, - озвалася вона до Микити.

- Куди йти?

- Назад, звідки прийшов. Так хоч колись повернешся, а залишишся тут - все ’дно покарають.

- Мариночко! Розумна й вірна ти у мене… Але ж заховати треба хоч оце опудало, щоб менше наклепів на тебе було.

Через Микитин двір і леваду до Дніпра через бур’ян вузенька стежечка до кладки. Біля кладки човен прип’ятий. Два роки тому Микита рибу ловив, а тепер пригодився для іншого.

Марина й Микита підпливли до панського саду.

Вузенька мережка очерету захищала їх і робила непомітними для чужого ока, що дивилося 6 з гори, з вулиці.

- Посидь, отут десь має бути хвірточка, - промовила Марина й виплигнула на широку панську кладку, що виходила на декілька кроків од берега над воду.

Через хвилину старий Вовк з ножем у боці відпочивав у панському саду. А Микита знов майнув у степи.

Чорною хмарою татарсько-турецьке військо суне з низу. Тисячі вершників попереду, позаду сотні скрипучих гарб двохколісних татарських немазаних, ще далі худоба на харч.

Попереду на покритих дорогими килимами верблюдах ідуть хан татарський, паша турецький, молдавський господар і Марко.

Тяжко йому дивитися на таку компанію, та думка про помсту над Вишневецьким не кидала його й він кріпився. До речі, він навчився розмовляти по-татарськи. Говорить добре.

Ще Оленка, полонянка Вишневенького, навчила, нехай царствує. В поході дитину привела від нього - та и з гарячки померла. Поховав Марко її вкупі з Семеном Дубовим, від того часу вірним джурою своїм, поплакав та й забувати став.

Але сьогодні він не може її викинути з голови. Обідали в паші. Розбалакалися.

- Татари взагалі люблять про жінок говорити, - думає собі Марко. - Мабуть тому, що за своїми чортовими порядками їх не бачать.

- У мене, - каже паша, - є жінка, якій вже літ понад сорок, але вона зберегла всю жіночу красу. З України сама, - додав.

Марко здригнувсь, потім дивився на неї. Плакав і дивився. На що хан, і той, побачивши, сказав Маркові:

- На твою покійницю схожа.

Їде Марко верблюдом, хитається одноманітно, а на думці:

- Олена. Вилита Олена. От якби жива була. Підіслав би, хай поговорили, бо самому поговорити - накликати гнів і підозріння паші.

І пригадується Маркові, як вона, Олена, оповідала йому, що в неї є десь мати в Туреччині і що мати народилася на Вкраїні. Тільки не знає де. Бо продано матір тоді, коли Оленка ще не вміла розмовляти, не розпитала в матері - звідки.

«Може вона?» - думає далі Марко.

Під’їхав гарним сивим конем Семен.

- Слухай, Семене! У турецького паші є жінка з України, що дуже на мою Оленку скидається…

- Бережіться, бережіться, - прошепотів Семен. - Бо ви знаєте, що варто паші хоч трохи запримітити, що на його жінку хто задивився, як раптом велить четвертувати.

- Та ні, я тобі не те хочу сказати, що ти думаєш. Я хочу порадитися з тобою про таке: коли злапаємо Вишневенького, що за його брати? Гроші чи оту жінку?

- Краще вирвати жінку. Паша на таку міну пристане. Бо ж він з Польщі сім шкур викупу за Вишневецького здере.

- Січ видно! - сказав хан, порівнявшись з Марком.

Той здригнувсь, підігнав верблюда і встромив свій погляд на північ.

* * *

Увечері в хановім шатрі відбулася військова нарада.

Семен Дубовий, що встиг за тиждень п’ять раз одвідати Хортицю, розповів, що коли козаки-селяни будуть відпущені на волю, а полон загрожує лиш козакам-челядинцям, тоді можна брати Січ хоч руками.

І на цій умові кипіла жвава суперечка.

- Би мені скажіть остаточно, - гарячився, кидаючи об землю люльку, паша, - скільки там усього козаків-челядинців?

- Сімсот душ, - відповів Марко.

- От бачиш, коли у мене наказ од самого султана менше як із тисячею й додому не вертати. А до того зрозумій нарешті, цю нам треба чоловіків роботящих: з лаЙдаків-челядинців цю ти зробиш?

- А селян? - спитав він знову.

- Півтори тисячі.

- От бачиш. З-під самого носа випускати стільки робочих рук, а брати казна-що… Треба, щоб хоч три сотні додати селян, - говорив Маркові паша.

Той не згоджувався. Марко не міг собі уявити, щоб він міг віддати своїх земляків у полон.

- Коли хочете здобути хоч сімсот, то згоджуйтеся, - сказав він, - а ні, - то будемо цілу осінь стояти.

Хан моргнув косим оком паші.

- Згода, - сказали обидва, - хай буде твоє.

- Завтра наступаємо, - удавсь Марко до Семена, - перекажи на той бік.

Через п’ять хвилин Семенів човен був по тім боці в очеретах.