Сава Божко - Заклятий козак

Тікає на північ до Москви. Кланяється, просить допомоги. Далі пан чує крізь сон плач дитячий, жіночий:

- О пане, пане! Будь проклятий ти, цю перший ступив на цю землю, що перший заснував притон і опіку розбійників і вбивців.

- Проклятий, проклятий будь, пане Вишневецький!

Хоче прокинутися пан Дмитро й не може.

Б’ється, як риба об лід, пан Вишневецький і боїться за душу свою грішну. Падає непритомний. А далі - знову жах.

Сильний регіт прокотився над самим вухом Вишневецького…

І сниться знову…

Він, князь Дмитро Вишневецький, маленький хлопчик у якоїсь жінки на руках, і стоять вони на високій скелі.

Скеля списана невідомими літерами, а жінка, що його держить, якась дивна.

То вона схожа на полонянку і приваблює собою, то раптом, коли панові Дмитрові забажається обняти її, вона хмурить величне чоло, а далі всміхається:

- Бідний ти хлопчик. Ти ж лише одна сотенна частка від мене. Маленький ти, пане Дмитре!

Чує - холодом віє од цієї великої суворої дівчини, але ж і встати й побігти чи поїхати верхи од неї він не може.

- Ти мій, - чує він суворий-ласкавий голос жінки над вухом, - і тобі нема чого тікати від мене. Та й не втечеш, коли б і захтів.

- Хто ти? Кажи, хто ти, - питає пан Дмитро Вишневецький. - Ти мати моя? Але ні, - моя мати була лагідна шляхтянка. Вона любила й пестила малого Дмитрика. А ти?..

Знову бачить холодно-теплу усмішку князь на устах невідомої. І чує голос:

- Ти мій і не мій. Вас у мене багато.

- Хто брати мої? Покажи, ненько, і які вони.

Зійшла жінка з маленьким князем Вишневецьким з скелі-гори, і побачив тоді князь Дмитро, що скеля, на котрій вони стояли, помережана латинськими:

І-VІІ VII-Х Х-ХVII ХVII-ХІХ ХІХ-ХХ.

- Що це означає? - спитав князь Дмитро, і голос йому самому здався таким тихим та жалісним.

- Це все моє сімейство. Діти тут… Мої.

- А що означають ці латинські помітки?

- Вони означають, од якого чоловіка які діти. Ти подивись: це шухляди помічені, - сказала суворо-ласкаво жінка й одсунула майже порожню шухляду з поміткою І-VІІ.

- Чому тут так порожньо?

- Бо в цей час я ще не дійшла літ і не могла родити своїх дітей.

- Та хто ж ти така?

Не треба тобі знати. Після взнаєш. Я - мати твоя.

Здригнувся князь Дмитро.

А хто твої сини ще, хто мої брати? Кажи, кажи мені, мамо!.. Кажи, кажи мені, мамо!.. Кажи… - і князь Вишневецький голосно заплакав.

- Ну, цить же, цить! Бач, який ти нікчемний у мене. А дивись, доживу до того, що найдуться дурні, які й тебе в герої пошиють та пісні складатимуть, - сказала вона.

- Так кажи ж, моя ніжна сувора нене, хто ти?

Жінка зробила дуже суворо-ніжний вигляд і тихо-голосно промовила:

- Я - Історія цього народу, що тут живе у цих краях, у мене сестри-історії інших націй, а всіх нас об’єднує одна мати - історія всесвітня,

- Ось дивись тепер скоро, - весело-сумно промовила вона і витягла шухляду з поміткою VII-Х, - отут я була молода та зелена. І в цю добу я кохалася з силами природними. Сили природи тоді панували над нашим народом, силам природнім пісні складали, в сили природні вірили. Отоді, кажу, я була молода та зелена.

- А отут що? - спитав малесенький Дмитро, шляхетний князь, тикаючи своїм малюсіньким пальчиком на шухляду X-XVII

- Тут у мене багато синів. І всі вони такі ж, як ти, порівнюючи зо мною, маленькі й нікчемні. Але найдуться дурні й такі, - вона ткнула на засушену фігурку Володимира - князя Київського, - що отаких лайдаків і за святих уважатимуть.

- Хто ж твій чоловік був, мамочко моя? - несміливо, соромлячись, запитав Вишневенький.

- Він зараз ще живий й називати його імені не буду. Тепер люди звуть його де «злом», де «розбишацтвом», де «кріпацтвом», де «торгівлею», а учені колись прозвуть його торговий капітал.

Так виходить, що я не син князя Вишневецького, а торгового капіталу? І «ха-ха-ха», - хотів чванливо, крутячи чорного вуса, протягти пан Вишневецький, але вийшло тонесенько-тонесенько:

- Пі-пі-пі-пі-пі-пі-пі…

- Вибач мені, моя ласкаво-сувора мамо, пусти мене, бо я вже боюся… А скажи, - додав він, - чи не можна б було побачити, що далі ти, ненько, народиш?

- Ні, - промовила із сміхом-плачем історія, - всього показати не можна. Я тобі можу показати того дивака, що перший піднесе перо (тоді буде за шаблюку правити), щоб показати тебе з цієї шуфляди на люди таким, як ти справді був.

- Ось він! - і вона ткнула на мене (автора) пальцем.

- Ото він такий?.. Ха-ха-ха! - зареготався пан Вишневецький… і прокинувся.

В хаті було видно, хоч і була ніч. Глянув у вікно на той бік Дніпра й похолов.