Сава Божко - Заклятий козак

Тут заклалася перша козацька стоянка. Тут же чекали, доки пан Лучко прибув з кіньми й худобою та харчами, що йшли сухопуттю.

Коли Вовк вкупі з іншими челядинцями вивідали, куди й як проникнути на Хортицю, вмить одданий був наказ туди перебиратися.

П’ятдесят пар волів цілий тиждень тягали по сухому човни, щоб обминути цілу низку порогів та добратися до теперішньої Хортиці.

А як же важко було працювати, особливо селянам!

Ледащі - козаки-челядинці Вишневенького - більше доглядали, аніж працювали, хоч і було їх достобіса. Надривали ж печінки собі селяни.

Та не так ще під час переволоків, як на самій Хортиці.

Тут зробили так. Одна частина козаків-челядників несла варту. Виїздили в степ. Чатували на татар, а друга несла внутрішній догляд за всім: стерегли майно, підганяли на роботу селян, що рубали столітні хортицькі дуби й будували оселі - курені й стіни - обору для фортеці. Тяжко доводилося. Вдень спека, вночі вогкість болотяна, холод і комарі.

Нарешті-таки все було зроблено. Та не одпустив. Вишневенький Дмитро князь тих селян, що забрав з собою, на домівку. Примусив їх нести сторожу поруч із козаками. Та й несуть.

А сам Вишневецький став наїжджати на оселі кочові татарські, що підходили поблизу до Хортицького лігва, яке після Січчю назвалося.

Прожили спокійно козаки на Січі з князем Вишневецьким з півроку. Не раз було зроблено наскок на татар, не один табун одігнав і не один віз добра одвіз до панського двора, на волость, пан Лучко - управитель Вишневенького.

Сидять раз на варті наші знайомі, що розмовляли в дорозі, Семен Дубовий та Микита Голуб. Місце їхнє - південний кінець острова Хортиці. Вартують вони по цілому тижневі. Тут у них казанок, триноги й пшоно з салом. Один дивиться, - другий обід, сніданок чи вечерю варить або рибу вудить тут же з кручі. Зайшла черга Семена Дубового. Він, звичайно, став на вершину скелі, що найбільше за всі піднімалася над іншими. Став і дивиться. Кругом все, як слід. Шелестить і гнеться очерет од прудкого бігу води, хиляться верби, звісивши гілля до лону Дніпрового. За ними круча, а далі степ. Зелений поблизу й синій, синій в далині.

- Микито!

- Га?

- А йди-но сюди, та живо!

- Чого? Ну, що тут в тебе?

- Як що? Бачиш, он по тім боці Дніпра верба на кручі?

- Ну?

- А од неї вниз коріння…

- Ха-ха - от диво! А де ж ти бачив, щоб коли верба росла догори корінням!

- Та не смійся. В других же коріння не видко, а в тієї он, як гадюки, повилися додолу.

- А! - протяг Микита. - Не гадюку, а бачу під корінням живу людину.

- Та придивись, вона либонь намагається щось сказати?

- Еге.

Людина по тім боні вийшла з-під навислого вербиного коріння й підійшла до річки над саму воду. Махає.

- А візьми-но, Микито, човна та поїдь, - що воно за мара?

- Я, Семене, боюся, їй-право, боюся…

- От козак - «боюся»!

- Який я в чортового батька козак? Дома діти та жінка з голоду, мабуть, попухли або на панщині спину гнуть, а ти тут козакуй цілого півроку!

- Хло-о-о-оп-ці-і-і!.. По-дай-те чо-вна-а-а!

- Чуєш? По-нашому кличе. А ну, попливи!

- Та що б там не було, - промовив нарешті Микита.

Через чверть години він вже плив назад з чужинцем.

- Марко? - здивувався Семен.

Марко дав знак і той змовк.

- Де ж ти був і чого повернувся? Та ти знаєш, що князь тут тебе четвертувати велить?

- Я бачу перед собою не князя Дмитра, а селян Микиту Голуба й Семена Дубового, - промовив Марко.

- О! Я розумію, - озвався вже тихше Семен. - Ти хочеш сказати, щоб ми про тебе нікому не сказали?

- Словом, ви мене не бачили, а вночі ви приведіть мені старого Якима.

- Панського джуру?

- Еге!

- А тепер ти, Марку, сховайся, бо, здається, сюди хтось іде. Чуєш, щось тріщить.

- Не йде, а їде, коні тупотять,

Марко тільки кинувся до очерету, як раптом:

- Стій!

Князь Дмитро Вишневецький стояв на три кроки від козаків і націлявся з рушниці.

Марко став.

Ба-бах! Розляглося по очеретах і відгукнулося в кручі. Дим заслав усіх присутніх. Але ту ж мить почувся стогін і далі:

- Рятуйте!..

Хлопці кинулися, і перед ними таке видовисько: Марко сидів верхи на Вишневецькому, а той просився:

- Пусти, Марку, я вже прощу тебе… дам землю, табун коней…

- Ха-ха, - зареготався Марко й випустив Вишневецького. - Ти думаєш, мені твої коні потрібні?

- А чого ж тобі треба од мене? - з жалем промовив покуйовджений князь, поглядаючи скоса на свою рушницю, що була вже у Марка.

- Я прийшов тобі сказати, щоб ти покинув свої дурні-химерні мрії.