Режин Дефорж - Анна Киевская

— Ні, брате, війна — це жахіття… Наш володар Вільгельм зрозумів це першого ж дня ввечері, коли переступав через усі ті трупи, серед яких лежали й більшість його друзів. Я бачив, як він плакав — він, найвідчайдушніший з-поміж усіх воїнів у цих жорстоких боях. Діставши поранення, він спирався на руку Рицаря в масці. По його закривавленому обличчю котилися сльози, і він шепотів: «Діти мої, бідолашні мої діти!..» Потім Вільгельм опустився на мох, ноги його були в багнюці. Коли споночіло, я сидів біля нього. Слуги принесли смолоскипи, і він устромив їх у розгрузлу землю; йому подали їсти, але він відштовхнув миску і тільки повільно й мовчки випив вино. Довкола було чути лише стогін поранених, каркання ворон та крики чайок. Незважаючи на перемогу, всі ми були пригнічені. Нарешті герцог промовив: «Хай ніхто з вас ніколи цього не забуває. Чи варта таких втрат земля, яка належить тобі по закону?» — «Брате мій, — озвався єпископ Одон, скидаючи шолома, — то Господь благословив нашу зброю на перемогу, то він озброїв нашу руку. Йому хотілося, щоб ті витязі, загинувши, перейшли до його воїнства і стали праведниками. Нарікати на нього однаково, що плакати, як стара баба!» Всі застигли на місці. Як Завойовник зреагує на ці грубі слова? Навіть не намагаючись приховувати сльози, Вільгельм підвів обличчя до брата: «Я молю Господа Бога, щоб ви мали слушність, єпископе де Байє. Але Божа рука надто важка!» — «Брате мій, хай збудеться воля його, а не наша. Погляньте, ось підійшов бард Тайєфер, якого Бог боронив весь сьогоднішній день. Барде, розкажи нам про смерть графа Роланда!» Тайєфер дістав з-під кольчуги невеличку ліру, взяв кілька акордів і заспівав:

Тепер усі юнаки заплакали.

Оповідач, теж у сльозах, укляк навколішки.

— Друзі, помолімося за упокій душі хороброго Роланда та його товаришів. Помолімося й за нормандців та англійців, які загинули на славу Бога й герцога-короля!

Король подав приклад, уклякши поряд із Сімоном де Крепі. Решта слухачів теж повклякали.

Роки після завоювання Вільгельмом Англії були для Анни найщасливіші в її житті. Вона з великим хвилюванням одружила Філіппа з Бертою — дочкою графа Голландського Флорана та Гертруди Саксонської і пасербицею Роберта Кучера. Та дуже скоро новій королеві стали не подобатися тісні зв'язки, що єднали матір і сина. Анна з прикрістю дізналася про це й вирішила з’являтись у королівському дворі якомога рідше.

1072 рік, що почався королівським весіллям, скінчився слізьми й жалобою. В битві під Вітрі, що неподалік від Реймса, загинув, б’ючись поряд із королем Франції, старший Раулів син Готьє. Ця втрата завдала графові Валуа великого болю. Він влаштував величний похорон, на якому були король Філіпп, його брат, чимало баронів та єпископів. З цієї нагоди граф зробив великий дар монастиреві святого Ремі й попросив його ігумена єпископа Ерімана багато разів помолитися за упокій душі Готьє. Зі згоди Анни та Сімона граф на якийсь час подався до ам’єнських ченців ордену святого Августіна, але не знайшов там того спокою, якого шукав.

До Крепі повернувся згорьований, стомлений і вже постарілий чоловік. Ніжність і піклування Анни були марні. Рауль топив своє горе в пиятиці, яка незабаром перейшла в оргії. В місті зникало багато дівчат, декотрих із них знаходили голими в лісі, вони щось плутано розповідали, часто згадуючи графове ім’я. Всі вони були зґвалтовані, проте жодна не скаржилася на те, що її катували. Графиня підбирала декого з цих бідолах і віддавала до монастирів. Над усім графством панував страх. У графовому товаристві знову з’явилися люди з фізіономіями веселунів, якими Рауль колись любив оточувати себе: розстрижені священики, пропащі дівчата, підозрювані в чаклунстві жінки, запеклі розбійники, ченці, що поставали грабіжниками та злодіями. Цілий рік вони сіяли на землях графа Валуа жах і сльози. Утікши до своїх дітей, Анна проводила час, молячись та лікуючи жертв свого чоловіка.

Якось, повертаючись з одного із таких гультяйських походів на Мондідьє, Рауль загинув. Виснажений розпустою, він упав з коня й розбив собі черепа об каміння, що лежало на дорозі. Графові товариші обібрали його й повтікали, покинувши труп вовкам. Рауля знайшли лісоруби; хоч вовки вже й пошматували трупа, лісоруби впізнали його. Вони відвезли тіло до Мондідьє, де його поховали в склепі, збудованому графом заздалегідь.